Ящик фруктів відкрився: звідти виглянула мордочка з великими наляканими очима

Продавець фруктів відкрив коробку. Звідти визирнула мордочка. Великі перелякані очі могли от-от стікати двома великими краплями вниз.

— Нічого не їсть, напевно, від кішки відірвали та викинули. А шерсть у неї злиплася, бо жила в ящику з-під сливи.
Покупчиня, нічого не сказавши, пішла. Чоловік сумно похитав головою: «Навіть у жінках зникло милосердя». Але через деякий час вона повернулася. «Не йде з голови ваш кошеня», — сказала вона та простягнула тканину:
— Загорніть «товар».

— Візьмете? — зрадів чоловік. Обережно загорнув кошеня і, як дитину, подав жінці.
— Це по-божому, по-божому. Віддячиться вам, — повторював він.
Жінка поблажливо усміхнулася: — Теж мені знайшлася благодійниця. Ще не знаю, як чоловік погляне на цей «подарунок». А то разом на вулицю опинимося.

І як у воду дивилася. Не сподобався кошеня у дворі. Хоча й вимили, причесали, нагодували, але все одно виглядав хворобливо й непривабливо.

— Це що за гуманоїд? — з огидою відштовхнув чоловік кошеня, коли той спробував піднятися йому на ногу. Підозріле дряпання кігтиків відволікло подружжя від серіалу. Під загрозою були нові, дорогі шпалери.
— Тебе що, миші обживають? Навіщо нам це в однокімнатній квартирі? — дорікав господар дружині.

Взявши кошеня за загривок, чоловік з недоумінням і бридливістю дивився на безпорадно звисаюче в його руках створіння:
— Щоб завтра його тут не було.
Валентина і сама вже пошкодувала про свою знахідку. Але знизу на неї дивилися очі-сльози, маленькі лапки благально м’яли ногу, і таке дзвінке муркотіння видавало тендітне тільце, що теплий струмок жалості заповнив її серце. Нахилилася, погладила.

Ободрене ласкою кошеня піднялося на руки, засунуло носик у теплу долоню господині. «Немає милості не створившому милості», — пригадала слова матері Валентина і, виправдавши ними свій вчинок, заспокоїлася.
Задзвонив телефон:
— Бабусю, приходь до нас на чай!

Валентина тихенько, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері.
Син жив неподалік, через дорогу. Катруся вже стояла біля свого будинку та радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина з’їхала на узбіччя. Дитяче тільце підкинуло вгору. Валентина закам’яніла. Не могла ні закричати, ні зрушити з місця.
Одні очі, як у сповільненій зйомці, вбирали кожен кадр: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі ручки судомно обхопили її шию. Жива! Чоловік насилу вийшов з машини. П’яний. Йому назустріч біг син. У формі.

Тремтячими руками він намагався витягти з кобури зброю і раптом спіткнувся об крик:
— Ні!!!
Мати стояла через дорогу, але йому здавалося, що вона відштовхує його різко витягнутими вперед руками.

Підбігли люди, стали на його шляху, відвели п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… чи її несли? До Катрусі! Лікар уже обстежував, ощупував кожну кісточку:
— Все нормально. Переломів немає. Сильних забоїв теж.
— Але чому вона мовчить?! — невістці трусило великою дрожжю.
— Перелякалася. Треба відволікти, — припустив лікар.
— Зараз, я зараз.

Валентина кинулася додому. Вбігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові про те, що сталося. Встигла. «Швидка» не поїхала. В очах дитини плавав страх. Обережно розтиснула її ручки, вклала кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики зашевелилися, погладили м’яку шерсть. У відповідь пролунало ласкаве «Мур-мур-мур». «Мурка», — тихо прошепотіла дівчинка. Лікар полегшено зітхнув. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катя не випускала кішечку з рук. Ніч вони провели в лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто народилася в сорочці».
«Милість створившому милість», — прошепотіла Валентина.