Кав’ярня на Рогатинській, тридцять сьомий столик

Оксані Верещак сорок один рік, і три останні вона працює адміністраторкою в стоматологічній клініці на розі Незалежності й Рогатинської, в Івано-Франківську. Вранці по дорозі на роботу вона завжди бере каву на винос у кіоску навпроти, з тим самим бариста Тарасом, який знає, що їй без цукру і з подвійним еспресо. Оце і весь ритуал, який тримає її день на плаву.

Три роки тому чоловік Оксани, Роман, зібрав валізу за одну ніч і поїхав до сестри у Львів — «подумати». Думав він, як виявилось, довго: подавав документи на розлучення двічі, забирав заяву, знову подавав. За цей час Оксана лежала з запаленням легень одна, у порожній квартирі на Вовчинецькій, і телефон мовчав по три дні. Синові Тарасику тоді було одинадцять, він приносив їй чай і термометр, бо більше нікого не було.

Вона вижила. Не тому, що хтось надіслав їй листівку зі словами підтримки, а тому, що іншого виходу просто не було: рахунки не платяться самі, дитину в школу треба вести самій, і плакати вночі в подушку можна рівно стільки, скільки лишається сил до будильника о шостій ранку.

За ці три роки Оксана відремонтувала кухню власними грошима, викупила собі частку в квартирі у свекрухи (та вимагала за неї сто двадцять тисяч гривень — і Оксана віддала їх, до копійки, аби ніхто потім не сказав, що вона «сіла на чиюсь шию»), і навчилася сама міняти колесо на своїй старій «Шкоді Фабії», бо дзвонити чоловікові, який то з'являється, то зникає, вона більше не збиралася.

Роман повернувся восени. Без попередження, з букетом хризантем із кіоску біля вокзалу — тих самих, що продають за сто гривень пучок, — і фразою: «Я подумав, ми можемо все повернути». Оксана саме мила посуд, коли він постукав у двері їхньої (тепер тільки її) квартири. Витерла руки об рушник, повісила на гачок і сказала: заходь, поговоримо.

Він сів на кухні, на тому ж стільці, де сидів три роки тому перед тим, як зникнути. Розповідав, що у Львові не склалось, що сестра набридла зі своїми претензіями, що він скучив за сином. Про Оксану — жодного слова, поки вона сама не спитала прямо: а за мною ти скучив?

— Ну, звісно, — сказав він, не дивлячись у вічі, крутячи в руках ложку.

Вона мовчала недовго. Дістала з шухляди папку — стару, картонну, з написом «Документи» синім маркером, — і поклала на стіл. Всередині лежав договір купівлі-частки, розписка свекрухи про отримані сто двадцять тисяч, і акт про те, що квартира тепер оформлена виключно на Оксану Верещак, одноосібно, ще з травня цього року.

— Я тут більше нічого тобі не винна, — сказала вона. — І кухню я зробила на свої, і колесо міняла сама, і сина в перший клас водила сама. Три роки я вчилася жити без тебе. Навчилась.

Роман запитав, чи це остаточно. Вона відповіла, що остаточно було в той день, коли він зібрав валізу і не подзвонив жодного разу за перші два тижні. Все, що після — просто формальність, яку вона щойно закрила паперами.

Він пішов тим самим під'їздом, повз той самий стенд оголошень, де досі висить вицвіле «здам квартиру подобово». Хризантеми лишилися на кухонному столі — Оксана поставила їх у банку з-під огірків, бо вазу три роки тому забрала свекруха разом із сервізом.

Ввечері подзвонив Тарасик, вже пятнадцятирічний, з футбольного тренування, запитав, чи буде на вечерю картопля з грибами. Вона сказала — буде, і ще додала, що тато заходив, але вже пішов. Син на іншому кінці лише буркнув «угу» і попросив купити хліб дорогою.

Оксана вийшла на балкон, подивилась на подвір'я, де сусідський пес Рекс, як завжди о цій порі, гавкав на листоноша. Дістала телефон, зайшла в мобільний банк, перевірила залишок на рахунку — сорок три тисячі гривень, відкладені за рік на ремонт даху на дачі під Тисменицею. Гроші її, дах її, дача її. Закрила застосунок, зайшла в квартиру і поставила чайник.