Хто мій батько?

— Хто мій справжній батько?

— Олесю, підемо у неділю в кіно?

— Не знаю. Мама вечорами не відпускає. Хіба що вдень.

— Підемо вдень. Я візьму квитки? — з надією запитав Денис.

Олеся підняла голову і глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона взяла у Дениса свою сумку і відступила на крок.

— Гаразд, я піду. До завтра. — Швидко пішла до під’їзду.

«Завідомо стежить за мною, немов я злочинниця. У всіх дівчат уже давно зустрічі, а мені тільки удень. У всіх нормальні батьки, а в мене…» — злісно думала Олеся, піднімаючись сходами.

Увійшла в квартиру, роздяглася, намагаючись не голосити. Вимкнула світло у передпокої і промайнула повз мамину кімнату.

— Їсти будеш? — голос мами наздогнав її, коли вона вже торкалася ручки дверей.

Олеся закатила очі й повернулась.

— А якщо ні? — різко відповіла.

— Чого ти мені грубиш?

— Чого ти весь час за мною стежиш? — кинула вона зухвало.

— Я не стежу. Просто подивилася у вікно, — спокійно сказала мама.

— Ага. Ото я бачила, щоб ти в вікно дивилася, коли я вдома, — їдко відповіла дівчина. — Мені вчитися треба. — Зайшла в кімнату і грюкнула дверима. Включила світло й почала розраховувати в думках: «Один, два, три…»

Зазвичай на п’ять мама вривалася до неї з криком — що вона не заслужила такого ставлення, що донька стала нахабною та неслухняною. Ще один такий випадок, ще раз вона хлопне дверима…

Олеся дійшла до десяти, але мама так і не зайшла. Це було дивно. Вона переодяглася, дістала з сумки книжки й сіла за стіл.

Скула, але ж мама не дасть спокійно поїсти — прийде на кухню, сяде навпроти й почне допит. Як тут не огризнутися? Олеся почула за дверима мамині кроки й нахилилася над підручником, вдаючи, що читає. «Зараз почнеться.»

Мама увійшла.

— Я не заважаю? — це було несподівано. Мама ніколи не просила дозволу.

— Мені треба тобі щось сказати, — почала вона, сідаючи на диван.

Олеся лише вдавала, що читає. Вона не бачила жодного рядка, напружено чекаючи.

— Мені подзвонила жінка… Вона жила з твоїм батьком… Сказала, що він помер… Похорон завтра, — говорила мама рівним голосом, з паузами, що було зовсім на неї не схоже.

— Як помер? — Олеся підняла голову, з переляком дивлячись на матір.

— Інфаркт. Якщо підеш зі мною, вдягни щось темне.

— І ти так спокійно про це? — Олеся зірвалася, скрипнувши стільцем. — Ти себе чуєш?! «Якщо підеш»? Це ж смерть батька! — передражнила вона.

— З тобою неможливо говорити, — мама зітхнула і підвелась. — Він, до речі, нас кинув. Уже забула?

— Бо ти його не любила! — Олеся захлипала.

— Не кричи. Не кажи того, чого не знаєш.

— Знаю! Батько сам мені сказав перед відходом. Що ти його ніколи не кохала. Навіщо тоді за нього виходила? Краще б пішла сама, а нас із ним залишила! Він мене любив, на відміну від тебе! — Голос Олесі зірвався, вона впала на стіл, сховала обличчя в долонях і ридала.

Відчула мамине торкання до плеча й рвонулася, скинувши її руку.

— Завтра подзвоню в школу, попереджу, що тебе не буде, — так само спокійно сказала мама й вийшла.

Виплакавшись, Олеся дістала альбом із фотографіями, знайшла одну з небагатьох, де вони з батьком. Він усміхався, а вона тримала в руці білий о́блачок цукерної вати. Вона витягла знімок із плівки й довго дивилася крізь сльози.

***

Батько пішов, коли Олеся була у п’ятому класі. Вона ніколи не чула їхніх сварПроходячи повз вітраж вікна, вона помітила, як сонце торкнулося маминого обличчя — і вперше побачила в її очах ту саму біль, яку вона так довго приховувала.