Хто мій справжній батько?

— А хто мій тато?
— Олю, підемо в неділю до кіно?

— Не знаю. Мама нікуди ввечері не відпускає. Хіба що вдень.

— То підемо вдень! Я візьму квитки? — із надією запитав Іван.

Оля підняла голову й глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді там мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона забрала у Івана свою сумку й відступила на крок.

— Гаразд, я піду. До завтра. — І швидко пішла до під’їзду.

«Завсіди слідкує за мною, наче я злочинниця. У всіх дівчат давно гуляють із хлопцями, а мені тільки вдень можна. У всіх нормальні батьки, а в мене…» — злісно думала Оля, піднімаючись сходами.

Повернувшись додому, вона прокралася повз мамину кімнату, начебто грала у шпигунів.

— Їстимеш? — її наздогнав мамин голос, коли вона вже торкалася ручки своїх дверей.

Оля закатила очі й обернулася.

— А якщо ні? — відрізала вона.

— Чому ти мені грубиш?

— Чому ти за мною постійно стежиш? — парирувала питанням.

— Я не стежу. Просто подивилася у вікно, — спокійно відповіла мати.

— Так, так. А от коли я вдома, ти ніколи у вікно не дивишся, — їдко відповіла дівчина. — Мені треба вчитися. — Оля увійшла до кімнати й із тріском зачинила двері. Вона ввімкнула світло й почала рахувати: «Один, два, три…»

Зазвичай на п’ять мама вривалася до неї з криками, що «такого ставлення не заслужила», що «донька зовсім відбилася від рук». Ще один такий випадок — і мати обіцяла позбавити її телефону на місяць.

Оля додивила до десяти, але мама так і не зайшла. Це було дивно. Дівчина переодягнулася, дістала зі сумки підручники й сіла за стіл.

Голод давав про себе знати, але чи варто йти на кухню? Мама обов’язково сяде навпроти й почне допит. Як тут не огризнутися? Оля почула, як за дверима завмерли кроки. Вона нахилилася над книгою, вдаючи, що читає. «Зараз почнеться…»

— Я не заважаю? — мама зайшла, що було і зовсім несподівано. Вона ніколи не питала дозволу.

— Мені треба щось тобі сказати, — промовила вона, сідаючи на диван.

Оля лише вдавала, що читає. Насправді вона напружено чекала.

— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Він помер… Похорон завтра, — мама говорила рівним, незворушним голосом, що було для неї незвично.

— Як помер? — Оля підняла голову, злякано дивлячись на матір.

— Інфаркт. Якщо підеш зі мною, надінь щось темне.

— І ти так спокійно про це?! — дівчина зістрибнула зі стільця так, що той скрипнув по ламінату. — Ти себе чуєш? «Якщо»?! Ти ж кажеш про смерть батька! «Надінь темне»! — вона передражнила матір.

— З тобою неможливо спілкуватися, — мама зітхнула і підвелася. — Він, до речі, сам нас кинув. Забула?

— Бо ти його не любила! — Олю перехопило від сліз.

— Не кричи. Не говори про те, чого не знаєш.

— Знаю! Тато сам мені сказав, коли йшов. Казав, що ти його ніколи не кохала. Навіщо тоді за нього виходила?! Краще б ти пішла, а ми з татом залишилися б. Він мене любив… на відміну від тебе, — голос дівчини зірвався, вона впала на стілець, схопившись за голову.

Відчувши мамину руку на плечі, Оля здригнулася й зіштовхнула її.

— Завтра подзвоню до школи, сказатиму, що тебе не буде, — так само рівно промовила мама й вийшла.

Коли сльози висохли, Оля дістала фотоальбом із шафи, знайшла один із небагатьох знімків із батьком. Він усміхався, а вона тримала в руці білу павутинку цукрової вати. Дівчина витягла фотографію з альбому й довго дивилася на нього крізь сльози.

***

Батько пішов із сім’ї, коли Оля перейшла у п’ятий клас. Вона ніколи не чула, щоб батьки сварилися, тому їхній розпад став для неї несподіванкою. Вони взагалі мало розмовляли. Не жартували, не цілувалися, як, наприклад, батьки її подруги.

— Тату, ти справді нас покидаєш? — спитала Оля, коли він зустрів її після школи.

— Зрозумій, я більше так не можу. Мама мене не любить. Я й так довго терпів.

— Я тебе люблю, — запевнила його дівчинка.

— Я теж. — Він погладив її по голові. — Так буває. Виростеш — сама все зрозумієш. Слухайся маму. — Він провів її до дому, але не зайшов.

— Тату! — гукнула Оля, але він не озирнувся.

— У нього інша жінка, — сказала потім мама.

— А діти є?

— Не знаю… Мабуть…

***

— Олю, вставай, — пройшов крізь сон мамин голос. — Скоро треба їхати до моргу.

Від останніх слів Оля миттєво прокинулася й сіла, почавши шукати щось у складах ковдри.

— Ти не це шукаєш? — мама показала на фото, яке стояло біля монітора. — Поспішай, а то запіздимося.

На кухні мама пила каву, а Оля сиділа— Він був для тебе добрим батьком, але ніколи не був твоїм, — тихо сказала мама, і Оля нарешті зрозуміла, що найважливіше в житті — не хто дав тобі ім’я, а хто був поруч, коли воно було потрібно.