«Хто відповідає за дітей? Хто дозволив їм взяти сир, який я берегла для мами?» — вигукнула сестра.

“Де твій нагляд за малими? Хто дозволив їм тягати сир? Я його берегла для мами!” — випалила сестра.

У нашій родині завжди особливо раділи народженню хлопчиків. Ми живемо в Україні, і чомусь дівчаток тут сприймали з певною упередженістю. Так мене виховували батьки. У мене є молодші брат і сестра, і я помічала, як по-різному до нас ставились родичі.

Коли народилася моя сестра, батько був глибоко розчарований. Навіть попри те, що УЗІ показувало дівчинку, він до останнього сподівався на помилку лікарів і переконався у зворотному лише в пологовому. Але коли мама завагітніла братом, тато буквально змінився! Родичі привітали батьків із особливою теплотою, усі були в захваті.

“Дівчинка? Вона вийде заміж і вилетить з гнізда. А син — продовжувач роду!” — повторював батько.

Різниця у вихованні була разючою. Після народження брата йому не доручали домашніх обов’язків, не лаяли за погані оцінки чи витівки. Не можна сказати, що до мене із сестрою ставилися погано, але ми відчували різницю. Брата буквально носили на руках.

Через це я переконалася, що в усіх сім’ях віддають перевагу синам. З такою думкою я вийшла заміж. Ми з чоловіком жили душа в душу, довіряли одне одному. Коли він сказав, що мріє про сина, я не здивувалася — це здавалося природним. Дізнавшись про вагітність, я теж сподівалася на хлопчика. Але лікарка на УЗІ з посмішкою повідомила, що у нас буде дівчинка. Все всередині завмерло. Як сказати чоловікові? Я боялася, що він влаштує скандал, збере речі й піде.

Не розумію, чому я так думала — адже мої батьки не розійшлися після народження мене й сестри. Але я була засмучена. Через сильні переживання мене поклали у лікарню з загрозою викидня. Чоловіка не було в місті, але, дізнавшись, він одразу приїхав до мене.

Він ще не знав результатів УЗІ, а я не розуміла, як йому сказати, адже він так мріяв про сина. Чоловік не питав про стать дитини, турбувався про мене, цікавився самопочуттям, обіцяв привезти щось смачненьке, просив не хвилюватися.

Після його відходу я довго плакала. Прийшла медсестра, щоб заспокоїти мене. Я поділилася з нею своїми страхами. Не знаю, як вона зрозуміла мої ридання, але сказала, що я повинна думати про дитину, а не про чоловіка.

“Чоловіків на світі багато. Головне — виносити доньку, їй шкодить, коли ти нервуєш”, — казала вона.

Вранці вона зустріла мого чоловіка і почала йому вимовляти. Медсестра думала, що він уже знає про стать дитини й образив мене. Чоловік увійшов у палату зі здивованими очима й запитав, звідки я взяла таку дурницю. Я зізналася у всьому. Він подивився на мене як на божевільну й сказав, що йому байдуже, хлопчик чи дівчинка. Попросив не видумувати зайвого.

Я намагалася заспокоїтися, але інколи думала, що чоловік просто не хоче мене засмучувати, а сам розчарований. Але коли я народила донечку й побачила його обличчя, його сльози, я зрозуміла — він справді щасливий. Тепер з посмішкою згадую свої страхи. Добре, що медсестра допомогла мені розібратися, інакше я б довела себе до нервового зриву ще до пологів.