Коли ми з чоловіком познайомилися і вирішили жити разом, моєму сину не було ще й двох років.

Коли ми з чоловіком познайомилися і вирішили жити разом, моєму синові було трохи менше двох років. Я відкладала наш переїзд з дитиною. Мене турбувало ось що: у чоловіка тоді була чудова бултер’єр на ім’я Ярик. У мене ніколи не було собак, і я думала, що собаки цієї породи завжди небезпечні для своїх господарів. Чоловік мене заспокоїв, сказавши, що не завжди, інколи господарі встигають врятуватись. Коротше, ми з сином переїхали.

Отже, одного разу ми були на кухні вчотирьох: чоловік, я, син і Ярик. Мій Івась крутився з печивом поруч, пес дивився в інший бік, ніби зовсім не бачив хлопчика, і вже тим більше того, що він тримав у руці. Усі були розслаблені та в піднесеному настрої.

Раптом блискавичний ривок собаки, і Івась розгублено дивиться на свою руку. А вона – порожня. Цей хитрюга встиг миттєво вихопити печиво і з’їсти його. Івась, недовго думаючи, вкусив Ярика за вухо. Ми з чоловіком підскочили, у мене серце впало в п’яти. Все відбулось за мить. Але Ярик не зачепив дитину, навпаки, відтоді вони стали найкращими друзями.

Ця дружба була взаємовигідною, причому більше привілеїв отримувала собака. Івасю іноді дозволялося покататися на спині собаки, а потім Ярик падав на бік разом з наїздником. Це означало, що все – прогулянка закінчена.

Бігали один за одним у доганялки: Івась за Яриком – старанно, а Ярик за Івасем – тільки за ласощі. Спати пес ходив виключно до Івася на його маленький диванчик. Взагалі-то у Ярика було своє персональне крісло, але вранці я завжди заставала одну й ту ж картину: син спить, закинувши ногу на собаку.

А потім син і собака об’єдналися у банду. Як вони до цього дійшли і хто був ініціатором, досі невідомо. Можу припустити, що все почалося з цукрового піску, який Івасю і Ярику був заборонений, але дуже хотілося.

Отже, одного чудового ранку я виявила, що у кімнаті, де спали мій син і дочка чоловіка, весь килим на підлозі щедро був уцукрений. Причому всі троє сплять, як ангели, включаючи пса. Зрозуміло, що 16-річній дівчині ці ігри не потрібні, собака не дотягнеться до підвісної шафки, а Івасеві не треба їсти з підлоги. Тобто, син намагався для собаки і, судячи з червоних плям на щоках, себе не обділив також. Була проведена виховна бесіда, він зображав каяття. Ввечері чоловік міцно закрив двері на кухню, син не зміг би відкрити сам.

Наступного ранку мене чекав черговий сюрприз. У кімнаті, окрім розсипаного цукру, стояли принесені з кухні каструля з борщем і сковорідка з варениками. Їжу довелося викинути, що мене особливо “порадувало”, я ж зварила це все напередодні, щоб звільнити день від приготування. Двері на кухню були відкриті, дочка чоловіка сказала, що вночі не вставала. Хто ж відкрив двері?

Ми з чоловіком задумали, як би заскочити злодіїв на місці злочину, і вирішили не спати. Двері в кухню закрили ще міцніше, обмотавши довкола ручки рушник, і стали чекати.

Пам’ятаю, що, глянувши черговий раз на стінний годинник, я запам’ятала час – три години ночі. І заснула.

Розбудив нас гуркіт, хтось кудись активно ломився всім тілом. Ми з чоловіком вискочили з кімнати і застали наступну картину. Син стояв збоку, а повз нього з розбігу мчав Ярик і, ударяючись плечем і боком, намагався вибити двері на кухню. Мабуть, напередодні двері піддалися одразу, тому що не так щільно були закриті, тому ми й не прокинулися. І час-то вони вибрали вдалий – чотири години ранку, коли найсолодший сон.

Так злодії були викриті і піддані колективному осудженню. Вже давно немає Ярика. Але Івась смішить нас до сліз, коли каже:

– Ярик був мені як брат.

З іншого боку, звучить дуже зворушливо. Напевно, це найкраща епітафія для собаки. І коли син у чомусь не правий і я докоряю йому, втручається чоловік:

– Ну що ти хочеш від дитини, яку виховувала собака?