Куряче пюре та неочікуване примирення

**Пюре, курка й розлучення, якого не відбулося**

Київ. Осінній вечір. Дощовий вітер, втомлені очі та ще більш втомлене серце. Оксана повернулася додому після десяти годин у торговому залі супермаркету. У голові крутилася лише одна думка:

— Хоч би Максим хоч картопельки підсмажив…

Квартира зустріла ароматом чогось смачного. Оксана зняла куртку, скинула черевики, зайшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре та запеченою куркою. Поряд — ложки, сіль, хліб, чайник. Максим мовчки кивнув на стілець:

— Сідай.

— Ого, сьогодні що, свято? — Оксана натягнула усмішку. — Це щось новеньке?

— Найзвичайніша їжа, — знизав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.

Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в саме тіло. Оксана поставила чайник, заварила м’ятний чай. Сіла навпроти чоловіка.

— Ну, кажи. Бачу, щось тебе гризе.

Максим довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.

— У діда з бабусею в суботу — золоте весілля. Нас запросили.

— А, це ті, що п’ятдесят тисяч гривень нам на весілля подарували? Ну, і як ми туди поїдемо? Ми ж збиралися розлучатися.

— Ну, давай поїдемо. Просто так. Літні люди, їм буде приємно. Ми поки що ще офіційно одружені.

Оксана сумнівно глянула на нього. Сил не було. Ні сваритися, ні миритися.

— Гаразд, поїдемо. Може, востаннє разом у гості побуваємо.

Їхали вони в машині батька Максима. Він з батьком — спереду. Оксана — з його матір’ю на задньому сидінні. Тиша.

— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.

— Ні, — відповіла Оксана з натягнутою усмішкою.

— Дивись, які кільця ми їм на річницю купили. Золоті, гарні.

— Гарні, — кивнула вона.

— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.

Оксана опустила очі. П’ятдесят років? Та це ж ціла вічність…

На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старі. Гулянка на повну, сміх, тости. Але Оксана трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Максима одразу затягли її в організацію розважальної програми. Їм було трохи за тридцять, як і їй. Вони сперечалися, підколювали чоловіків, але… було видно — кохали їх.

Оксана ловила себе на думках:

— А я його кохаю? А він — мене?

Може, колись кохала. Але зараз… Дім — не затишний. Грошей — постійно немає. Нову куртку вже три роки не може собі дозволити. Діти? Він і не заїкається. Роботи нормальної не знайде. А колись був мрією…

Святкування закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Бабуся Марія підійшла до молодят:

— Залишайтеся в нас. Переночуєте. І допоможіть трохи прибрати.

Оксана і Максим мовчки почали збирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За дві години у домі знову було чисто.

Бабуся поставила чай.

— Ну, Василю, ось ми з тобою й п’ятдесят років прожили, — усміхнулась вона дідові.

— А скільки разів ледь не розлучилися, — буркнув той. — До РАГСу ходили.

— Але повернулися разом.

— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.

— А ти забув, як на мене всі заглядалися? Принцесою мене кликали. А ти сяяв, як лампочка.

— Та ну… Принцеса, — хитнув він, але в очах світилася теплота.

Оксана дивилася на них — і щось всередині стиснулося. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… любили. По-справжньому.

— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, обраА наступного ранку вони прокинулися разом — не такі вже й ідеальні, але щасливі, бо знайшли те, що шукали: не багатство чи розкіш, а просто тепле плече поруч.