Любов, що запізнилася

Галя Іваненко складала коробку зі старими світлинами, коли знайшла випускне фото. Сорок років тому вона стояла поруч з Миколою, а він горнув її за плечі так ні обміни, наче боявся налякати. На фотографії обоє посміхались, та Галя пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Микола підійшов і попросив знятись разом.

— Галю, можна з тобою? — промовив він горів і не дивився у вічі. — Так, на спомин…

Вона мовчки кивнула, хоч серце калатало так, наче чули всі у залі. Останній рік у школі Микола провожав її додому, носив портфель, допомагав із математикою. А вона вдавала, що нічого не помічає, що їй байдуже.

Тепер, розбираючи старе після смерті чоловіка, Галя усвідомлювала, скільки втратила. Віктор прожив із нею тридцять п’ять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх двох дітей. Та серце її пам’ятало того сором’язливого хлопця з випускного.

— Мамо, що там копаєшся? — зазирнула у спальню донька Софійка. — Допомогти?

— Та ні, фотографіки перебираю. Ось, дивись, яка була молода, — Галя показала світлину.

Софійка взяла фото, уважно роздивилася.

— А це хто поруч? Не тато, здається…

— Однокласник, — стисло відповіла мати.

— Красень який. І дивиться на тебе так… закохано, — посміхнулася Софся. — В тебе що, роман був?

Галя відвернулася до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, і в краплинах відбивались жовте листя кленів.

— Ніякого роману не було. Просто дружили, — тихо промовила вона.

А потім додала, немов виправдовуючись:

— Він до технікуму вступив, я до інституту. Рі різні дороги.

Софійка знизала плечима, поклала фотографію і вийшла. А Галя лишилася наодинці зі спогадами.

Після випускного вони й справді бачились лише кілька разів. Микола приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мати Галі, Ганна Петрівна, явно благоволила до нього.

— Гарний хлопець, — говорила вона доньці. — Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.

— Мам, не вигадумуй, — відмахувалася Галя. — Ми просто друзі.

— Друзі, — зітхала матір. — У твої роки я вже заміж збиралася.

Востаннє Микола заявся у серпні, напередодні навчання. Галя саме готувалася до вступу на медичний. Підручники з хімії й біологіології лежали стосами на столі, кімната була завалена конспектами.

— Не заважаю? — спитав він, зазирнувши у двері.

— Заходь, — кивнула Галя, не відри ваючись від книги.

Микола сів навпроти, довго мовчав, потім промовив:

— Галю, а давай одружимося.

У неї перехопило подих. Вона підвела очі, зустріла його погляд. Микола сидів рівно, руки складені на коліна, і було видно, що кожне слово йому дається з трудом.

— Я серйозно, — продовжив він. — Я тебе дуже… дуже сильно кохаю. З п’ятого класу кохаю. І нікого більше не хочу. Ти вступиш до навчального закладу, я працюватиму, зароблятиму на хаті. Зачекаємо, поки закінчиш, а потім… Ну, як сім’я.

Галя дивилася на нього й не могла вимовити й слова. У грудях усе билося, хотілося крикнути «так», кинутися йому на шиюшию. Та щось стримувало. Страх, що вважать занадто легковажною? Бажання спочатку здобути освіту? А може, просто ляк перед такою глистиво почуттів?

— Мико, я… — почала була вона, та він перебив:

— Не відповідай одразу. Подумай. Я чекатиму.

Через тиждень Галя виїхала вступати до обласного центру. Миколі так і не відповіла. А як повернулася студенткою, він зустрічався з її однокласницею Даринкою Клименко.

Галя зітхнула, поклала фотографію. Скільки років минуло, а все пам
Фотографія лишалася на комоді, і вже наступного ранку світле сонце, що пробивалося крізь завіску, підкреслювало сріблястий пилок на дерев’яній рамці, ніби намагаючись освітити той нозімірний міст у минуле, що тепер назавжди вів у тишу.