Майже все на своїх місцях

Все майже гаразд

— Знов затримуєшся? — голос Дмитра в трубці лунав приглушено, немов доносився здалеку, з берега холодної дніпровської річки, де вже скупчувалися сутінки.

— Так. До одинадцятої, може, пізніше. У нас тут аврал із постачанням, — відповіла Оксана, вмикаючи гучний зв’язок. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, другою розмішувала охололу чашку чаю. Кружка стояла на краю столу, поруч валялися чорновики звітів, які вона так і не відкрила.

— Ти наче й не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без звинувачень, просто констатація. Але в цьому факті лунала туга — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися в тиші.

— Ти ж знаєш, як це буває, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.

— Знаю. — Тиша нависла, важка, як зимове повітря. У ній лунало луною нерозмовлене, те, що вони обоє відчували, але не наважувалися вимовити.

Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто насиченою. У ній тонули їхні недосказаності, їхня втома, їхні спроби вдати, що все ще тримається.

Додому вона повернулася за північ. Квартира в спальному районі Києва зустріла її пітьмою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Дмитро завжди залишав її, «аби ти не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, вихоплюючи одинокий шкарпеток — безсумнівно його. На кухні лежала записка: «Їжа в мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, наче писав на швидку руку, тікаючи від чогось.

Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у півтемряві, не відчуваючи смаку. Все було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота в двох рядках. Але всередині все стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, проглянула звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, у якому не було відповідей. Потім пішла до ванної, вмилася, уникаючи свого віддзеркалення — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Дмитром. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй лише так здавалося.

Ранок розпочався пробками та зірваним ремінцем на туфлях. У автобусі Оксана опинилася поряд із жінкою років п’ятдесяти, яка голосно скаржилася в телефон: «Він знову з’явився під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Але навпаки. Та жінка чекала, незважаючи на біль. А Оксана жила поруч із Дмитром, та наче в іншому всесвіті, де їхні світи ледь торкалися один одного.

В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відриваючись від екрану. Все йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, тиша. Навіть похвала звучала, як наказ.

Оксана пішла до офісної кухні, заварила чай. Дивилася, як чайний пакетик повільно занурюється в гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, наче щось невидиме розчинялося. Це було єдине, що здавалося справжнім у той момент.

У якийсь момент вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Як автомобіль, який мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Усе гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, окрім чергової папки на робочому столі?

Вечеряли вони разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своїм черговим шляхом. Дмитро дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом спитав:

— Сьогодні не працюватимеш допізна?

— Не повинна, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.

— Може, у кіно схожимо?

Вона кивнула, вагаючись, наче зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, якщо все почне розвалюватися.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе залишалося цілим. Р— А що якщо ціле — це не про те, щоб нічого не змінювати? — промовив Дмитро, обертаючись до неї.