Мама бажає погостити у нас, поки немає свекрухи, але та забороняє впускати чужих у дім

**Щоденник**

Сьогодні я почуваюся розчарованою й зрадженою. Мені 25, мене звуть Оксана, і я опинилася в ситуації, яка справжнє випробування для мого серця. Ми з чоловіком, Дмитром, мешкаємо в квартирі його матері, Ганни Миколаївни, у невеличкому містечку під Житомиром. Це не тимчасовий варіант – ми тут, мабуть, ще довго, принаймні до кінця моєї декретної відпустки. Три місяці тому я народила донечку, Яринку, і тепер усе наше життя обертається навколо неї. Але замість тепла сімейного вогнища я відчуваю себе наче небажаною в чужому домі, де свекруха встановлює свої правила, а моя мама навіть не може завітати до нас у гості.

Квартира Ганни Миколаївни – простора “трьохкімнатка”, зі зручним плануванням, балконом та великою кухнею. Тут би й четвером місця вистачило. У Дмитра є частка у цьому житлі, але ми займаємо лише одну кімнату, щоб нікому не заважати. Я годувати Яринку груддю, разом і спочиваємо, і це поки що всіх влаштовує. Але життя в цій хаті перетворилося для мене на нескінченну боротьбу. Свекруха – не прихильниця чистоти, тому все прибирання лежить на мені. Ще до пологів я вичищала квартиру від багаторічного пилу, а тепер підтримую лад, бо з малюком інакше не можна. Щоденне миття підлоги, прання, прасування – все це на меній голові. І готую теж сама, адже Ганна Миколаївна до плити не підходить. Хороше лише те, що Яринка спокійна – спить або лежить у ліжечку, поки я верчуся по хаті.

А свекруха нічого не робить. Раніше хоча б мила посуд, а тепер і цього кинула. Ставить тарілки на стіл і йде. Я мовчу, щоб не розпалювати сварку, але в серці клекоче. Невже так важко вимити тарілку після борщу? Дрібниця, але саме такі речі мене добивають. Я мою, прибираю, готую, а вона дивиться серіали або торохтить по телефону. Я силкуюся бути тихою, терплю, але з кожним днем відчуваю, як мені стає важче.

Нещодавно свекруха оголосила, що восени їде у гості до родичів на Волинь. Її племінниця виходить заміж, і вона хоче провідати сестер та небіжів. Я зраділа – нарешті ми з Дмитром і Яринкою побуваємо самі, як справжня сім’я! Того ж дня подзвонила моя мама, Людмила Петрівна. Вона живе далеко, у Чернівцях, і ще не бачила онуку. Сказала, що сумує і хоче приїхати. Я була на сьомому небі – мама зможе пригорнути Яринку, а я хоч трохи відчуватиму себе, як вдома. Це була подвійна радощі, і я ледь дочекалася вечора, щоб розповісти про це.

Але моє щастя розбилося. Коли я сказала про мамин візит, Ганна Миколаївна аж змінилася в обличчі. «Я не дозволю пускати в мій дім чужих людей, поки мене немає!» – заявила вона. Чужих? Вона про мою маму, бабусю моєї дитини! Я оніміла. Як можна так сказати? Так, вони з Ганною Миколаївною не дуже близькі, але бачилися на нашому весіллі. Тоді ми жили на орендованій квартирі, і мама ночувала в нас, бо у свекрухи гостювали далекі родичі. Це було три роки тому, але хіба це робить мою маму сторонньою?

Свекруха встала на дибки. Вона звинуватила мене, ніби ми з мамою спеціально чекаємо її від’їзду, щоб «розправляти крила» в її хаті. Вона вже купила квитки, але тепер не вірить, що візит мами – випадковість. «Два роки твоя матір не з’являлася, а тут раптом? Так не буває!» – кричала вона. Я намагалася пояснити, що мама просто хоче побачити онуку, але свекруха була непохитна. Вона заявила, що поверне квитки і залишиться вдома, щоб «стерегти» квартиру. Ніби в неї палац із скарбами, а не зобЯ зідхнула глибоко, усвідомлюючи, що поки що нічого не зміниться, і знову пішла до кухні мити тарілки.