«Мамо, за п’ятнадцять років спільного життя ми могли б утриматися від народження третини дітей» — саме такі слова я почула від свого сина…

“Мамо, ми прожили разом п’ятнадцять років, але, мабуть, не варто було народжувати трьох дітей…” — такі слова почула вона від свого сина.

Коли Ганна Степанівна почула ці слова від свого тридцятишестирічного сина Богдана, у ній все обірвалося. Як таке взагалі можливо? Як її син, гордість усього життя, її опора й радість, може вимовити таке? Вона добре пам’ятала, як у юності він страждав через Маріанну — ту саму дівчисько, яка ще в школі труїла йому життя, підставляла, сміялася, розпускала плітки. А тепер він збирається через неї зруйнувати все — сім’ю, дітей, роки, все життя.

Ганна пам’ятала кожну дрібницю. Як Маріанна в школі знущалася над її сином, як він терпів, хоч займався самбо і міби дати відсіч. Але він був вихованим хлопцем, чесним. Навіть тоді, коли сама Ганна ламала руки, хотіла йти до директора, просити перевести його в іншу школу — Богдан лише відмахнувся. Мовчав.

Коли школа залишилася позаду, Богдан ніби ожив. Зі золотою медаллю закінчив, вступив до університету, вчився, працював, будував майбутнє. Він виріс у сильного, розумного чоловіка, поважного фахівця. А потім… потім на порозі їхнього дому з’явилася Вона. Маріанна. Та сама. Ніби із кошмарного сну повернулася, щоб почати руйнувати все знову. І син, немов зачарований, простягнув до неї руки. Закохався, пробачив усе, з чим колись мучився, навіть почав будувати з нею стосунки. І попри зраду, коли вона втекла до іншого напередодні весілля — він не озлобився. Зламаний, але не переможений.

Після тієї драми Богдан почав зустрічатися з Софійкою — дівчиною з доброї родини, дочкою подруги Ганни Степанівни. Все йшло якнайкраще: вони одружилися, народили трьох дітей, купили квартиру. Ганна допомагала, як могла. Софійка — господарська, добра, турботлива мати. Не кричить, не свариться, тягне на собі все господарство заради сім’ї. Здавалося, життя нарешті налагодилося.

Але одного дня все перевернулося з ніг на голову. До Києва приїхала Маріанна. Вона знову увірвалася в життя її сина, як вихор, як пекло, від якого не сховаєшся. Випадково зустрілися, обмінялися кількома фразами — і все. Богдан став іншим. Почав говорити, що не кохає Софійку, що ніколи не кохав. Що вони зійшлися лише через розпач після втрати Маріанни. Що діти — помилка, наслідок того болю. Він говорив це спокійно, холодно. Наче йшлося не про життя, не про дітей, не про дружину, яка пройшла з ним крізь усе. А про похибку в розрахунках.

Ганна не вірила власним вуГанна стиснула кулаки, бо знала — вона не дозволить, щоб минуле знову забрало майбутнє її родини.