Мені огидно бачити тебе в такому стані” — чоловік переїхав в іншу кімнату, поки я не “упорядкую себе

“Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді” — чоловік пішов спати в іншу кімнату, доки я не “приведу себе в порядок”.

Малому всього три місяці. Три місяці, як я живу з відчуттям, що втратила не лише себе, а й ту, ким була колись. Я не просто мама — я пральна машинка, блендер, швидка допомога, подушка, на якій засинає дитина, і мішок для биття — для всіх інших. Тому що в цій родині, схоже, вважають, що я ще й маю виглядати, як з обкладинки журналу.

До вагітності я дійсно слідкувала за собою. Не через тиск, а тому що мені це подобалося. Доглянуті нігті, чисті волосся, гладка шкіра, струнка фігура — я пишалася своїм виглядом. Навіть коли живіт уже округлився, я дбала про себе: харчувалася правильно, ходила в басейн, щоб підтримувати форму. Я не ледача. Я була жінкою, яка любила себе.

Але після пологів усе змінилося. Наче мене не через народи провели, а танком переїхали. Шви, безсонні ночі, безупинний плач, годування, кольки, страх, що роблю щось не так. Я втратила себе. Не тому що хотіла — а тому що ця крихітка забрала всю мою енергію, час і сили. І ніхто не допоміг.

Чоловік вважає, що я просто “запустила себе”. Що мені “не хочеться” виглядати добре. А я б подивилася на нього, якби він хоча б день побув у моїй шкурі. Його мати, моя свекруха, взагалі порівнює мене з собою: “Я в твої роки й з дитиною встигала бути гарненькою! І чоловік був задоволений”. Та тільки вона “встигала”, бо в неї постійно хтось допомагав — бабусі, сестри, сусідки. А в мене — нікого. Моя мама — в іншому місті. Свекруха заходить “на чайок” на п’ять хвилин раз на тиждень, гляне на малого — і йде з виглядом героїні. А чоловік? Він “втомлюється” на роботі. І все.

Нещодавно він сказав, що йому “огидно” дивитися на мене у витертій піжамі з нечесаним пучком. Що я маю хоча б удома “освіжити обличчя”. Маска, туш, блиск — мовляв, це ж не складно. Йому важко, бачите, жити поруч із жінкою, яка про себе не дбає.

Це було немов ножем по серцю. Ні, я не перебільшую. Саме так. Наче він вирвав моє серце й розмазав його по підлозі. Я не робот. Мені боляче. Я теж хочу поспати. Я теж хочу в душ. Я теж хочу хвилину тиші. Але ніхто цього не бачить. Зате всі помічають: не нафарбована. Ну так. Жах.

Він пішов спати в іншу кімнату. Демонстративно. Ніби каже: “Повертайся, коли знову станеш людиною”. А поки що я — втомлена тінь.

Моя мама сказала різко: “Любові нема. Кінець. Розлучайся”. Я не можу. Я його люблю. Все ще. Попри все. Не хочу руйнувати сім’ю. Не хочу, щоб дитина росла без батька. Але все частіше ловлю себе на думці, що, можливо, мама права. Що якби він мене справді кохав, він би не дивився, а побачив. Не докоряв, а допоміг. Не відвертався, а обійняв. І тоді, можливо, я б знову відчула себе жінкою.

Що робити — не знаю. Поки просто живу. День за днем. Від безсонної ночі до ранкового плачу. Від крику дитини до звинувачувального погляду чоловіка. І лише в ті рідкісні хвилини, коли малий засинає, я сижу в темряві й згадую себе тією, ким була. Гарною. Усміхненою. Легкою. Впевненою.

І запитую: а чи повернеться вона колись?