Мошенники обрадовались, поки їм відкрила сухенька дев’яносторічна бабуся. Але потім з-за її спини з’явився

Шахраї зраділи, коли їм відчинила двері суха дев’яносторічна бабуся. Але тут за її спиною з’явився величезний пес Назар…

Ольга Олександрівна, хоча й похилого віку, але досить сучасна. У свої дев’яносто років вона спілкувалася з онуками по скайпу і оплачувала комунальні послуги через Інтернет. Бо ж сказала: «чого мені стояти в черзі на пошті, час марнувати».

Чоловіка Ольга Олександрівна поховала ще дванадцять років тому. Єдиним живим створінням, яке скрашувало життя літньої жінки, був не менш старий (звісно, за собачими мірками) пес на ім’я Назар — таке дивне ім’я свого часу дав йому чоловік Ольги Олександрівни.

Кожного ранку і вечора навколишні мешканці бачили Ольгу Олександрівну, яка неспішно прогулювалася з тростиною в одній руці і повідцем в іншій. Повідець, однак, був потрібен більше для порядку — Назар за все життя нікого не вкусив, хоча й виглядав грізно, особливо в молодості.

Звісно, Ольга Олександрівна знала, що саме такі літні та самотні люди часто стають жертвами різних шахраїв. Спочатку про це їй розповіли онуки. Потім дільничний. Далі вона прочитала про такі випадки в інтернеті. А кілька місяців тому їй зателефонувала знайома і в сльозах розповіла, що у неї вивели гроші, відкладені на поховання.

Тож коли Ользі Олександрівні зателефонували у двері, вона вже насторожилася. На порозі були двоє молодих людей — хлопець і дівчина років двадцяти п’яти. Вони представилися працівниками соцслужби.

— А я нікого не викликала, — з хитрим Кармелюковим прищуром сказала Ольга Олександрівна.

— А ми самі прийшли, — усміхався на всі зуби хлопець. — Скажіть, а ви останній місяць щось купували в аптеці?

— Як не купувала. Звісно, купувала. Вік у мене, знаєте, такий, що в аптеку я ходжу так само часто, як і по продукти! Дев’яносто років — це ж не жарти! — казала Ольга Олександрівна. Вона могла б годинами перераховувати, що купувала, які ліки приймала і з яким ефектом.

Та молодих це, вочевидь, не дуже цікавило.

— Та вам належить компенсація від держави! Це нова підтримка від уряду. Давайте ми зайдемо, ви знайдете чеки, а ми все зафіксуємо! — запропонувала дівчина.

Ольга Олександрівна всміхнулася про себе. Ця схема була їй знайома: незвані гості заходять у квартиру, один відволікає хазяйку, інший обшукує нехитрі схованки й бере все, що погано лежить.

Так і сталося. Парочка зайшла в кімнату — і дівчина одразу попросила піти з нею на кухню і налити води.

— Так, красуне, обов’язково! А щоб ви, молодий чоловіче, тут не нудьгували, Назар з вами посидить, — усміхнулася Ольга Олександрівна.

Якраз у цей час в кімнату зайшов Назар — сонний, але стурбований появою незнайомців. Він виглядав грізно, хоча був стареньким.

Ольга Олександрівна з дівчиною вийшли з кімнати. А Назар повільно підійшов до хлопця й пильно подивився йому в очі.

«Будеш нишпорити по чужих речах, голову відкушу», — ніби хотів сказати пес. Хлопець весь цей час боявся поворухнутися.

Не дивно, що після такого прийому парочка згадала про нагальні справи й почала поспішати.

— А як же компенсація? Ну, за ліки? — не без єхидства запитала Ольга Олександрівна.

— Ми з вами потім зв’яжемося, — пробурмотіла дівчина й почала квапливо рухатися до виходу.

Ольга Олександрівна провела гостей строгим поглядом, зачинила двері — й погладила Назарчика. Потому вона зателефонувала дільничному, описавши цю парочку — нехай він розбирається, що це за соцслужба така!