Мрію, щоб донька чоловіка сама забажала жити з бабусею

Коли я виходила заміж за Андрія, знала, що в нього є донька від першого шлюбу. Його колишня, Мар’яна, кинула дитину ще шість років тому — зібрала речі та втекла до Польщі з якимось новим хлопцем, почавши життя з чистого аркуша. За цей час вона народила ще двоє, а про старшу доньку згадує раз на місяць по дзвінку, подарунки ж везе лише на свята. Я бачила, як дівчинка сумує за матір’ю, як вдивляється в екран, сподіваючись почути: «Приїжджай до мене». Та та ніколи не кликала, ні разу не приїхала. Ніби викреслила її з життя.

Спочатку дівчинка жила у свікрухи — матері Андрія. Але та швидко втомилася, не встигала за вправами, капризами, істериками. І просто повернула онуку батькові. Андрій привів її додому, подивився мені в очі й тихо сказав: «Соломія буде жити з нами. Надовго».

Я щиро намагалася бути хорошою мачухою. Купувала одяг, готувала улюблені страви, забирала зі школи, розмовляла по душам. Хотіла стати подругою. Але дівчинка замкнулася. Наче поставила між нами стіну і навіть не пробувала зблизитися. Вона не просто ігнорувала мене — вона демонструвала, що я для неї ніхто.

Минуло три роки. Зараз їй дванадцять. І вона досі живе у нас, командує, ніби це її квартира, а не наша з чоловіком. Кожен вечір скаржиться батькові: «Тітка Таня змусила мене прибрати», «Тітка Таня не купила те, що я хотіла». А потім свікруха дзвонить з докорами, що я «мало уваги приділяю дитині» і що «мені самій скоро народжувати, ось і вчись бути матір’ю». Але сама вона з онукою сидіти не хоче, навіть на годину не погодиться, коли мені терміново до лікаря чи на роботу.

Я виснажена. Працюю, господарю, готую, а тепер ще й вагітна. Андрій, хоча й не підтримує доньку, та все одно просить мене бути м’якшою. А я більше не можу. Ця дівчинка стала джерелом роздратування. Вона неохайна, груба, не вміє дякувати, не слухає і завжди чимось незадоволена. Вона не моя, і я вже не заперечую цього навіть перед собою.

Буває, сиджу вночі на кухні й думаю: «Якби я тоді не погодилась на її переїзд до нас… Якби наполА тепер лише мрію, щоб вона сама захотіла повернутися до бабусі, і нарешті в нашому домі затихли б сварки.