Мучилася мати довго, важко і болісно

Вмирала мама довго, важко і некрасиво… Але тільки очі… Чим ближче ставала неминучість, тим чорнішими вони були. В самий переддень… вони були оксамитово-непрозорі, невимовно розумні та всевидющі… Або ж шкіра на обличчі ставала все білішою?

Якось наприкінці літа я привіз її з дачі та залишився на ніч, бо вже було пізно. Серед ночі, дорогою до туалету, вона впала і зламала, як з’ясувалося пізніше, шийку стегна. Для старших людей це майже вирок.

Далі все відбулося досить швидко: швидка — травматологія — операція та десять днів у лікарні.

Коли ми їхали до лікарні, я згадав, як ночував у нашої виховательки з дитячого садка Анни Петрівни, коли ховали тата, який на своєму старенькому мотоциклі влетів під вантажівку на нічній дорозі. Мамі було двадцять вісім, мені три, і вона не хотіла травмувати мене звісткою про смерть, тому на час похорону відвела від дому і сказала, що тато поїхав у відрядження… Заміж вона більше не вийшла, боялася, що новий чоловік не стане мені справжнім батьком.

Коли її виписали з лікарні, мені довелося залишити роботу, щоб доглядати за нею: ми не могли собі дозволити доглядальницю, бо молодшому сину якраз купували квартиру.

Я переїхав до маминих однокімнатних покоїв, де три — шість разів на день змінював на ній підгузки, мив і годував. Вона не скаржилася на жодну дрібницю. Терпіла. Лише дитячо ойкала, якщо я необережно її повертав. Потім шепотіла: «Нічого — нічого, все, синку, добре…»

Я навіть не знав раніше, що такий бридкий і слабкий. Вночі, лежачи на дивані поруч з її ліжком, тихо плакав від відчаю. Ймовірно, було б гарно сказати, що це були сльози жалю до неї. Так, це правда, але лише частково, бо себе жаль було ще більше.

Сподіватися на чиюсь допомогу було марно: обидва сини зайняті на роботі і зі своїми родинами, а дружина… Дружина сказала: «Ну, так це вона тобі — мама, а мені — просто чужа жінка…»

У цей момент я згадав чомусь, як вперше привів свою Таню додому, щоб познайомити її з мамою. Та була дуже привітна весь вечір. Коли ж я, провівши наречену, повернувся і питанням глянув на маму, вона злегка знизала плечима і сказала: «Не знаю, але щось не так… Але тебе, синку, це ні до чого не зобов’язує. Адже одружуєшся на ній ти, а не я».

Все життя її стосунки з моєю дружиною були прекрасними.

Тепер же, як колись, ми з мамою знову залишилися удвох, а вечорами, вже лежачи в ліжках і вимкнувши світло, ще довго розмовляли. Вона розповідала мені про бабусю та дідуся, про те, як німці прийшли в їхнє село, а вона зі старшою сестрою ховалися за парканом і підглядали за чужими ситими людьми, які грали на губних гармошках і постійно сміялися.

Розповідала про батька, якого я майже не пам’ятав. А може, й дійсно не пам’ятав… Тінь якась у пам’яті лишилась. Велика людина з колючими щоками і неприємно пахне тютюном, бере мене на руки, обіймає, обіймає, обіймає, коли приходить з роботи, і постійно каже: «Синку мій, сину, сину!..»

А потім мамі ставало все гірше і гірше, і наші нічні розмови з нею поступово зникали. Я все думав, що це тому, що я її погано, несмачно годую. Тож став замовляти їжу з ресторану, яку привозили гарячою, добре запакованою. Коли я питав у мами, чи смачно, вона байдуже хитала головою і говорила: «Ти у мене за цей час справжнім кухарем став», а до їжі майже не торкалася.

У останню ніч, яку мама провела вдома, вона чомусь згадала, як у нашому місті вперше з’явилися кулькові ручки, а я тоді навчався у третьому класі і лише чув про них. Та ось тато Олени Пономаренко звідкись їй таку ручку привіз. Вона була настільки чудова, ця сама ручка, що я… Одним словом, ввечері я з радістю мамі вдома цю ручку показав. Дізнавшись, як вона у мене з’явилася, мама мене била. Болісно. Ремнем прямо. А потім взяла мене і ручку, і ми (втроє: мама, я і ручка!) пішли до Пономаренків, щоб повернути скарб його законним власникам.

Я ледь пам’ятав цей епізод, а мама почала просити у мене вибачення за те, що била, і намагалася виправдовуватися, кажучи, що дуже боялася, щоб я не став злодієм.

Я гладив свою маму по щоці і чомусь палав від сорому перед нею, хоча злодієм і не став.

Коли вже під ранок їй стало зовсім погано, і її забирала швидка, вона на мить розвиднілася, відірвалася від смертельного забуття, взяла мене за руку і сказала: «Боже, як же ти тут… без мене… залишишся… Молодий зовсім… дурний…»

Мама не дожила півтора місяці до свого вісімдесят дев’ятого дня народження. Наступного дня після її смерті мені виповнилося шістдесят чотири…