Мишачі пригоди Машки

**Соломія та її мишенята**

Сьогодні пишу в щоденник. Я психолог, і іноді думаю про себе вголос.

Кілька тижнів тому я зустріла дівчинку. Вона сиділа у парку на лавочці, годувала батоном голубів… Дуже розмовна. Коли побачила її втретє, зрозуміла, кого вона мені нагадує — мене саму.

Батьки розійшлися. Мама вийшла заміж і поїхала за кордон, а тато живе з іншою тітонькою — так мені розповіла дівчинка, Соломія.

В тата й Альони народився хлопчик, його назвали Ярослав…

Я дивилася на цю малу й бачила себе.

Як їй допомогти? Щоб у тридцять п’ять років вона не писала таких записів…

— Сонечку, я працюю в ***. Хочеш навчитися малювати?

— Так, — радо киває вона.

Я йду з нею додому й пропоную стомленій жінці, щоб її донька ходила до нашої студії. Неначе не знаю, що вона вітчимка…

— Це безкоштовно, потрібен лише дозвіл батьків, — брешу я.

— Я їй не мати. Гаразд, прийде чоловік, і ми подумаємо.

Наступного дня Соломія приходить до нас.

Я намагаюся ніжно направляти її. Вона справді добре малює, а ще гарно співає. Домовилася з колегами — і тепер Соломію беруть скрізь, де можна.

Не кажіть, що це неможливо. Якщо дуже захотіти — усе вийде.

Я намагаюся дати їй те, чого не було в мене: спілкування, відчуття, що ти — важлива частинка цього світу, а не просто дівчинка, яка раптом стала зайвою.

Ми з нею знайшли одне одного. Батько й вітчимка думають, що я соціальний педагог, який просто прикріплений до дитини.

Такі наївні… чи байдужі?

Мабуть, друге. Соломія — «багаж» від минулого життя чоловіка, а що з нею робити? Терплять.

Мама усунулася. Присилає гроші, сукні, приїжджає раз на рік, але не забирає з собою. Чому?

Тому що в неї чоловік, який не хоче чужих дітей. У них будуть свої.

А тато… начебто любить Соломію… герой, який сам тягне цей «хрест».

Соломія — чудова, але лише для мене, для дітей у центрі, для педагогів. Ми не знаємо, яка вона вдома. Може, нестерпна, зла, колюча. Бо вона — зайва.

Нікому не потрібна й усім заважає.

Як і я…

— Оленко, а чому ти не вийдеш заміж за Дмитра?

— Що? Про що ти? — дивуюсь я. Звідки таке?

— Ну… — вона знизує плечима. — Усі бачать, що він тебе кохає, а ти така… снігова королева…

У *** я працюю за покликом серця. Ну ладно… лікую себе. Намагаюся.

Але допомогти собі не можу. Завела цей блог, ризикнула розповісти все, бо мені потрібна допомога. Кидаюся рятувати всіх, крім себе.

У Соломії я побачила ту маленьку дівчинку, якій так потрібна була підтримка.

Я чесно намагалася знайти спільну мову з обома своїми сім’ями.

Батько, його дружина і моя зведена сестра… ну, вона мені не зовсім сестра. Взагалі, зовсім не сестра. Вони… Тато навіть наважився сказати мені, щоб я не дзвонила, не приходила й не писала.

— Світла не хоче, — говорить він, відводячи погляд. Мені тринадцять, у мене гострі коліна, великі долоні на тонких зап’ястях — наче клешні краба. Великий рот і трохи вилуплені очі. Я була найнегарнішою дитиною у світі, гадала, що я потвора… Звісно, як таку можна любити?

— Тату… але ж я твоя рідна донька, а Світла — донька твоєї дружини, — намагаюся пояснити.

— Розумієш, у неї складний підлітковий період. Ми навіть водили її до психолога. Її треба оточити любов’ю, зрозуміла?

Так, тату. Звичайно. Добре.

Мама, вітчим і брат жили своїм життям. Вони сміялися з жартів, а коли я заходила в кімнату — замовкали. Навіть робили вигляд, що раді мене бачити, але я відчувала: їм важко з чужинкою — зі мною.

Я завжди була одна.

Але так хотіла, щоб мене помітили, оточили теплом.

Тато сказав, що Світла погано вчиться. Значить, я маю вчитися відмінно, щоб він побачив: я краща, зі мною немає проблем… Не помітив.

Хочу стати психологом, — казала я собі. Нехай тато оцінить.

Не оцінив, не помітив. Просто зник.

Усе життя я намагалася бути зручною. Не створювати клопоту. Як мама казала: «Олена — дуже зручна дитина». І готуй, і прибирай, і з братом посиди.

Я не можу будувати стосунки.

Тому що… душила своєю любов’ю своїх чоловіків. Підозрами, ревнощами… Допомагаючи іншим, не вміла допомогти собі.

Розуміла — мене недолюбили. Але жити треба… а я не могла.

Навіть думала народити дитину «для себе». Але…

Раптом я не зможу її полюбити? Уявляла — буде дівчинка. Ще одна непотрібна, нелюба. Багаж.

Я повертаюся до реальності.

— Оленко, ти підеш з Дмитром у ресторан?

— У який ресторан, Сонечку?

— Ай, я проговорилася… Він тебе запросить. Зроби вигляд, що здивована.

— Гаразд, добре.

Дмитро справді запросив мене. І мені не страшно. Соломія зв’язала мені маленький талісман — мишеня зМишеня з шматочком сиру лежало у мене в долоні, і я зрозуміла — найважливіші речі в житті іноді приходять саме тоді, коли ти перестаєш їх шукати.