На межі життя

Бабцю, ми завтра не зможемо приїхати до тебе на ювілей, вибач нас, дзвонив Тарас, чоловік онучки Софійки, напередодні вечора.

Тарасю, що трапилося, яка пригода? з тривогою запитала Надія Іванівна.

Бабцю, ось тільки відвіз Софійку до пологового. Не дочекалася твого ювілею, вирішила подарунок вручити трохи раніше, та поки ще не народила. Дзвоню з лікарні, говорив Тарас, у голосі якого коливалися і хвилювання, і радість.

Господи, Тарасю, яка ж новина! А я вже налякалася подзвонив увечері, а ви ж зазвичай не турбуєте мене в такий час. Добре, дякую, що повідомив. Буду молитися, щоб у Софійки та мого правнука усе було гаразд. Подзвони, як тільки народиться, навіть якщо пізно все одно не засну.

Гаразд, бабцю, обовязково подзвоню.

А за дві години Тарас знову зателефонував, уже веселий:

Бабцю, ось тобі подарунок на ювілей правнук Ярик! Софійка почувається добре. Тож святкуй без нас свій день.

Дякую, Тарасю, і за Ярика, і за привітання. Передай Софійці, що я її міцно цілую, молодець вона!

Надії Іванівні шістдесят пять, ювілей. Багато гостей не буде: приїде друга донька з чоловіком та сином, її онуком. Ще подруги Ганна та Марія, з якими працювала в одному цеху багато років. І дружать ще з молодих літ.

Сім років тому Надія поховала чоловіка Олександра. Прожили щасливе життя, та доля розпорядилася інакше. Серце підвело, навіть не встиг вийти на пенсію. Виростили доньку Олену, вивели в люди, тепер вона живе з чоловіком у Києві.

Надія з Олександром жили у селищі. Великий заводище, там майже всі й працювали. Вони теж вона бухгалтеркою, він інженером. Познайомилися на роботі. Приїхав молодий фахівець Олександр, високий, гарний. Помітив у їдальні Надю, веселу дівчину. Після обіду вона виходила з подругою Марією, а він раптом зупинив її біля дверей.

Дівчино, давайте знайомитися. Мене звати Олександр, або Сашко, або Шурик як завгодно, усміхнувся широко.

Надя, скромно відповіла вона, опустивши очі, щоб сховати румянець. Він їй відразу сподобався.

Гарне імя Надя, Надія. Дозволь сьогодні ввечері зустрітися тут же, якщо не проти?

Не проти, згоджується вона, і йде за подругою.

Ввечері Надя вийшла, а він уже чекав, підбіг.

Пропоную в кіно або в парк.

Давай в парк, в кіно багато не наговоришся, сміялася вона.

А ти в якому відділі працюєш? запитав він.

У бухгалтерії, недавно після інституту. А ти?

Теж фрішер, тільки закінчив політех. Приїхав сюди на завод інженер у механічному цеху.

Ти місцевий?

Так, батьки тут живуть. У нас свій дім. Тато будівельник, все життя мріяв про власну хатину. Мама його підтримувала.

А мої живуть у селі, в сусідній області. Після інституту не повернувся, бо де б я там працював? Обирав цей завод сам, ще на практиці був тут. Мені селище сподобалося і приватний сектор, і багатоповерхівки, багато зелених скверів.

Так. Я тут школу закінчила й повернулася. Моє дитинство тут минуло. І тепер працюю.

З того часу Надя з Олександром почали зустрічатися, потім він познайомився з її батьками. Прийшов із квітами для мами та горілкою для тата.

Добридень, вітається, заходячи в дім. Я Олександр, працюю з Надею. Ось вам квіти, подає мамі. А це вам, сміється, вручає батькові пляшку.

Дякуємо, Сашку, просто відповідає мати. Заходьте в кімнату, сідайте за стіл. Не треба було й витрачатися.

Як же так, у гості і з порожніми руками? сміється Олександр, сідаючи поруч із Надею.

Майбутній зять сподобався батькам. Розмовляли легко, ніби знали один одного сто років. Він розповів про свою родину: батьків і двох братів. Коли пішов (не запізно, щоб не засмічувати перший візит), Надя вийшла провести його за ворота.

Надю, у тебе чудові батьки. Такі прості й добрі.

Дякую, Сашку. Бачила, як тато запросив тебе приходити ще значить, сподобався.

Ну все, піду в гуртожиток. Скучитиму. До завтра.

Незабаром вони одружилися. Батьки влаштували їм гарне весілля. Його родичі приїхали з села: батьки, брати. Привезли гостинців мяса, молока, сиру, яєць. Мати Наді аж очі витріщила:

Та куди ж стільки?

А свекруха весело:

Тепер у вас дві чоловічі душі, а чоловіків треба годувати добре.

Олександр із Надею жили у батьків, дім був великий. Потім зявилася й кімната для доньки. Жили дружно. Та не довго були разом батьки Надії спочатку пішов батько, а за ним і мати. Тоді вони залишилися в цьому домі. А потім і Олександр помер.

Час минав. Надія на пенсії. Ось і шНадія Іванівна взяла банку меду, усміхнулась і подумала, що життя, навіть на схилі літ, все ще вміє дивувати приємними дрібницями.