На порозі чужої квартири: 25 років потому я найняла свою матір як домробітницю, яка мене не впізнала.

Записи щоденника

Хто така дитина без коренів? Ніхто. Лише тінь, що випадково набула форми.

— Ти завжди чувa себе тінню? — запитав Микола, помішуючи каву на моїй простоpiй кухні.

Я подивилася на нього. На єдину людину, яка знала всю правду. Того, хто допомiг мені знайти її — жінку, що носила мене під серцем, а потім викинула, як непотрiбний папірець.

Мій перший крик не розтопив її серця. Все, що залишилося — записка на дешевiй ковдрi: “Пробач”. Одне слово. Вся любов, якої мені судилося не пізнати.

Людмила Миколаївна та Василь Іванович, подружжя без дітей, знайшли мене раннім жовтневим ранком. Відчинили двері — на порозі лежав плачучий клубок. У них вистачило людяності не віддати мене в дитбудинок, але любові — ні.

— Ти живеш у нашому домi, Оленко, але пам’ятай: ти нам чужа, і ми тобі теж, — казала менi Людмила Миколаївна щороку в день, коли мене знайшли.

Їхня хрущовка стала моєю кліткою. Кут у передпокої з розладнаним ліжком. Їла окремо — доїдала холоднi залишки. Одяг купували на ринку: завжди завеликий. “Доростеш”, — говорила вона. Але коли доростала — речi вже розпадалися від старостi.

У школi мене кликали “найденою”, “нiкчемною”. Шепотiли за спиною.

Я не плакала. Нащо? Я накопичувала всерединi: силу, лють, рiшучiсть. Кожен плювок, кожен холодний погляд ставав паливом.

У тринадцять почала працювати: роздавала листiвки, вигулювала собак. Грошi ховала у щiлину мiж підлогою. Одного разу Людмила Миколаївна знайшла їх.

— Вкрала? — сціпила пом’ятi гривнi. — Знала ж, що кров не обдуриш…

— Мої. Заробила, — відповiла я.

Вона шпурнула купюри на стiл:

— Тодi плати. За їжу. За дах. Час настав.

До п’ятнадцяти рокiв працювала що не встигла. У сiмнадцять вступила до унiверситету в iншому мiстi. Виїхала з рюкзаком i коробкою — там лежало моє єдине скарб: фото немовляти, зроблене медсестрою перед тим, як “мати” забрала мене з пологового.

— Вона тебе нiколи не любила, Оленко, — сказала на прощання Людмила Миколаївна. — I ми теж. Хоча б чеснi були.

У гуртожитку дiлила кімнату з трьома дівчатами. Їла локшину швидкого приготування. Вчилася до вiдмови — тiльки вiдмiннi оцiнки, тiльки стипендiя. По ночах працювала у цiлодобовому магазинi. Однокурсники сміялися зi старого одягу. Я не чула. Чула лише голос всерединi: Я знайду її. ДовЯ доведу це до кінця, якщо це останнє, що я зроблю.