Не грай з вогнем долі

Ой, слухай, як же це буває в житті… З висоти свого досвіду Надія зрозуміла нічого просто так не трапляється. Кожна зустріч, кожне знайомство це вже написано долєю.

“Хай там що кажуть про збіги чи випадковості це нісенітниця, переконано каже вона. Дехто вважає, що долю можна обдурити чи змінити, але ще нікому не вдалося. У кожного є свій скелет у шафі. Закопаний глибоко, щоб ніхто не дізнався. У мене теж є, куди ж без цього. Але не хотілося б, щоб хтось про нього знав”.

Дивлячись у вікно на квітучу дику яблуньку, вона згадала такий самий травневий день. Пахло бузком, коли Надя з Олесею поверталися зі школи. Тоді вони були в десятому класі випускному. Дівчата готувалися до іспитів. З дитинства вони нерозлучні подруги: жили поруч, вчилися в одному класі. Скільки таємниць між собою зберігали! Олеся була тихішою, ніжною, її щічки завжди червоніли, немов маки, а через соромязливість вони здавалися наливними яблучками. Надя ж жвава, гостра на язик, завжди заступалася за подругу.

“Олесь, ну як так можна? Даш сдачи і все, більше до тебе чіплятися не будуть! Не соромся, влупи підручним по потилиці тому Василеві перестане косити до тебе очі”, навчала Надя.

У Олесі була довга коса, а той Василь сидів позаду і тихенько привязував її до спинки стільця. Вона навіть не помічала, а коли вставала з гуркотом падала назад. Клас реготав. Звісно, ніхто не здогадувався, що Василь просто закоханий і так привертав увагу. Але Олесі він не подобався занадто хуліган і ще й невисокий.

“Надю, не можу я його підручним вдарити… Шкода його, хоч він і заслуговує”, відповідала Олеся.

“Ну даремно. Наступного разу я сама з ним розберуся”, обіцяла Надя.

“Та годі, не звертай уваги”, скромно відповідала подруга.

Після школи вони вступили до технікуму, вирішили стати товарознавцями. Вчилися разом, дружба лише міцнішала, хоча Олеся теж поступово ставала сміливішою. Надя зустрічалася з Іваном з іншої групи, бігала на побачення, а Олеся вечорами сиділа вдома.

“Олесю, давай познайомлю тебе з другом Івана хлопець прикольний, жартівник! Він уже питав, чи нема в мене подруги”, сміялася Надя.

“Ні, Надю, не хочу я таких знайомств. Ти ж знаєш, я хочу закохатися по-справжньому раз і назавжди”.

“Ну і просидиш вдома, чекаючи на принца. Пішли завтра з нами в кіно”, запрошувала подруга.

Але Олеся не хотіла заважати вона вірила, що її доля десь є, просто ще не час.

Одного разу вона помітила, що Надя не в гуморі:

“Щось трапилося? Чому така сумна?”

“З Іваном посварилися навідріз. Прийшли в кіно удвох, а він побачив якихось дівчат, підбіг до них, сміється. А я стою, мов біда з баришем. Через десять хвилин про мене згадав. А під час фільму озирався на них. Після кіно я йому все вилила”.

“І що він?” цікавилася Олеся.

“Що? Послав мене куди подалі. Додав, що набридла. Ну й я його відправила в космос… На цьому наша любов закінчилася”.

Іван більше не підходив. Надя трохи сумувала, але швидко забула.

Незабаром перед випуском подруги пішли гуляти в парк. Рання весна, тепло. Дівчата сміялися, Олеся тримала в руці книжку. Раптом пролунало:

“Вибачте, я випадково”, хлопець, який зачепив її, підняв книгу і посміхнувся. Очі в нього були ясні, як небо.

“Нічого страшного”, відповіла Надя, а Олеся мовчала.

Але їхні погляди зустрілися і обом відразу здалося, ніби щось пройшло між ними.

“Буває ж таке”, подумала Олеся, а хлопець не відводив очей.

“Я Олег, але краще Льоша”.

“Надя”, швидко простягнула руку вона, а це Олеся”.

“Дуже приємно. Ви кудись поспішаєте?”

“Ні, просто гуляємо”.

Льоша сподобався Наді. Вона вже вирішила: цього хлопця не відпустить. Але бачила, як Олеся дивиться на нього, а щоки палають.

“Олесі він теж до вподоби, подумала Надя. Та з нею я швидко розберуся, вона ж соромязлива”.

А Льоша подобалася Олеся. І хоч Надя балакала безперерву, він дивився саме на неї.

“Яка ж вона ніжна… Саме така, як мені подобається”, думав він.

“Можу провести вас?” запитав він, і Олеся кивнула.

Надя ж відповіла за обох:

“Звичайно! Ти де вчишся чи працюєш?”

“Працюю в школі вчителем фізики”.

“О, це важко. Діти ж неслухняні”, говорила Надя, а Олеся мовчала.

“Чому ти все мовчиш?” звернувся Льоша до неї.

“Слухаю”, відповіла вона, і щоки знову спалахнули.

Надя все помітила. Вони довго гуляли, Льоша провів їх додому.

“До завтра. Ми ж домовилися на кіно?” підморгнув він Олесі.

Дівчата залишилися