Не клич назад

– Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала! – голос Олеся тремтів від обурення. – Як ти могла повірити цій наглій жінці?

– Не смій так говорити про Олену! – різко перебила його Ганна Іванівна. – Вона мені як рідна дочка!

– Рідна дочка? – Олесь гірко засміявся. – Мамо, вона ж тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!

– Вона нічого не крала! Я сама дала їй гроші! – Ганна Іванівна вдарила кулаком по столу. – І не твоя справа, на що я витрачаю свої кошти!

– Мої кошти, мамо! Це ж спадок від бабусі! Твоя пенсія та моя допомога! А вона взяла все й зникла!

Ганна Іванівна відвернулася до вікна. Надворі моросив дощ, краплини котилися по шибках, немов сльози. Але вона не плакала. Сльози висохли вчора, коли вона усвідомила, що Олена її обдурила.

– Вона не зникла, – тихо промовила вона. – Вона поїхала до сестри у Львів. Казала, повернеться через місяць.

– Мамо, опритомній! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона сирота!

– Може, сестра знайшлася… Може, з’явилася…

Олесь підійшов до матері й взяв її за плечі.

– Мамо, подивись на мене. Олена Коваль – шахрайка. Вона спеціально з тобою зблизилася, щоб виманити гроші. Таких, як ти, вона вже обдурила десятки.

– Звідки ти знаєш?

– Я найняв приватного детектива. Ось, подивись.

Олесь дістав із портфеля папку з документами й фотографіями.

– Олена Коваль, тридцять дев’ять років. Судимість за шахрайство. Спеціалізується на самотніх літніх жінках. Ось її фото з іншими жертвами.

Ганна Іванівна взяла папку тремтячими руками. На фотографіях вона побачила Олену в обіймах із різними жінками. Всі вони були приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.

– Цього не може бути… – прошепотіла вона.

– Мамо, вона взяла в тебе двісті тисяч гривень. Казала, що її донька хвора і треба операція. А в неї взагалі немає дітей!

Ганна Іванівна опустилася на стілець. Руки трусилися, у очах темніло.

– Але ж ми… дружили цілий рік… Вона мені допомагала, покупки носила, у лікарню їздила…

– Вона готувала ґрунт, мамо. Входила в довіру. А потім ударила, коли ти найменш цього очікувала.

Ганна Іванівна згадала, як познайомилася з Оленою. Це було у поліклініці, у черзі до кардіолога. Молода жінка присіла поруч, вони завели розмову. Виявилося, що Олена теж сама, чоловік помер, донька десь далеко. Така ж самотня, як і вона сама.

Потім були випадкові зустрічі в магазині, у аптеці. Олена завжди була привітною, завжди готова допомогти. Поступовони стали близькими подругами. Олена приходила в гості, вони пили чай, ділилися спогадами.

– Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? – продовжував Олесь. – Казав, що треба обережніше з новими знайомими?

– Пам’ятаю, – кивнула Ганна Іванівна. – Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погані.

– Не всі, мамо. Але багато хто. Особливо ті, хто надто швидко стає найкращими друзями.

Ганна Іванівна закрила очі. Вона пам’ятала той день, коли Олена прийшла до неї в сльозах. Розповіла, що її донька Катруся захворіла, потрібна термінова операція. Що грошей не вистачає, а час іде.

– Ганнусю, я не знаю, до кого звернутися, – плакала Олена. – Ти єдина людина, якій я довіряю.

І Ганна Іванівна віддала їй усі свої заощадження. Не думаючи, не вагаючись. Як вона могла не допомогти подрузі в біді?

– Мам, а чому ти мені не сказала? – спитав Олесь. – Я б тебе зупинив.

– Бо знала, що ти будеш проти. Ти ж її з самого початку не любив.

– Я відчував, що вона фальшива. Занадто багато сміялася, занадто багато хвалила. Справжні друзі так не поводяться.

Ганна Іванівна підвелася й підійшла до серванту. Там на полиці стояла фотографія в рамці – вона й Олена у парку біля фонтану. Обидві усміхаються, обіймаються. Ганна Іванівна взяла рамку й кинула її об підлогу. Скло розлетілося на дрібні шматочки.

– Мамо! – злякався Олесь.

– Дурна! – крикнула Ганна Іванівна. – Стара дурниця! Як я могла бути такою наївною?

Вона почала плакати. Олесь обійняв її, притиснув до себе.

– Мам, не звинувачуй себе. Вона професійна шахрайка. Вона знає, як обдурювати людей.

– Але чому саме я? Чому вона вибрала мене?

– Бо ти добра. Бо ти довірлива. Бо ти самотня.

Ганна Іванівна відсунулася від сина й подивилася йому у вічі.

– Я подам заяву до поліції.

– Вже пізно, мамо. Вона поїхала. Поліція її не знайде.

– Знайде. Обов’язково знайде.

Олесь похитав головою.

– Мам, навіть якщо знайдуть, грошей ти не повернеш. Вона їх уже витратила.

– Тоді хоч інші бабусі не попадуться на її гаВона підійшла до телефону, останній раз подивилася на номер, що світився на екрані, і натиснула кнопку вимкнення — цього разу назавжди.