Не сумує, не чекає, не плаче

Не плаче, не чекає, не сумує

Чоловік Оксани завжди був стриманим, тихим, спокійним, чемним. Богдан таким був і двадцять три роки тому, коли запропонував їй стати його дружиною.

Як завжди того літнього вечора вони гуляли за селом біля річки, коли він раптом зупинився, взяв її за руки і тихо промовив:

Оксанко, пропоную обєднати наші долі. Ми з тобою маємо бути разом це доля.

Богдан дивився на неї спокійно і був впевнений вона не відмовить. Він відчував, що вона його кохає. Дівчина від щастя зашарілася, серце закалатало:

Так-так, Богданку, так. Я вийду за тебе заміж.

Обоє були щасливі.

Я збудую для нас новий дім, тато допоможе. Вже й місце вибрав. Ході, покажу.

Вони йшли, тримаючись за руки, зупинились під величезною черемхою.

Ось тут. Тільки черемху доведеться зрубати стара, ще впаде на будинок. Якщо що, посадимо нову.

Чудово, Богданку, з вікон річку видно буде.

Після весілля жили в батьків Богдана, але незабаром дім був готовий. Він добудовував ще й другу половину з окремим входом.

Це для наших дітей. Раптом хтось із них захоче залишитись у селі. Нехай буде окремий вхід.

Який же ти в мене передбачливий, тішилась Оксана і погоджувалась із чоловіком.

Дітей було небагато народилась лише одна дочка. Вони її виховували, а потім вона вступила до інституту і оголосила батькам:

Мамо, тату, на мене не розраховуйте з вами жити не залишусь. Хочу в місті, і у мене там є Олежко.

Так і стояла пусткою друга половина дому. Оксана прибирала там, мила вікна, а Богдан навіть не заходив. У їхній половині було багато місця, затишно та чисто.

Жили вони самі. Дочка навчалась. За всі двадцять три роки шлюбу Богдан ніколи не образив Оксану. Завжди спокійний, ніколи не підвищував голосу. Селяни їх поважали.

І ось цей чемний, тихий і врівноважений Богдан два дні тому після роботи повідомив дружині:

Оксано, мені, звичайно, важко це говорити, але наше спільне життя підійшло до логічного завершення. Розумієш, як у всіх після двадцяти років кохання кудись зникає. Я зустрів іншу жінку. Але дякую тобі за всі ці роки. Оленку не покину допоможу закінчити інститут. Гроші є. Дім лишаю вам із дочкою.

Богдан ще щось говорив, але Оксана мовчазно опустилась на диван і вже не слухала. У скронях дзвеніло. Потім почула:

Пробач.

І він вийшов із валізою, напевно зібрав її заздалегідь. Двері зачинилися тихо.

Оксана плакала.

Чому це сталося зі мною? Хоч у багатьох так буває, але я й подумати не могла, що це торкнеться нашої сімї. Десь я проґавила момент. Хотілося б заплющити очі й уявити, що це сон. А прокинутись і все буде добре. Нічого страшного не сталося. Просто наснилося.

Перші дні вона думала:

Улюблений чоловік, спокійний і тихий, пішов назавжди.

Тиждень, а може й більше, ще теплилась надія раптом він передумає й повернеться. Але ні. Оксана не знала, куди й до кого пішов чоловік, і не цікавилась. Пішов як пішов.

З часом вона заспокоїлась, тільки іноді думала:

Ось доля… Спочатку подарувала мені чоловіка, а потім забрала. Тепер звикаю жити сама. Наше спільне життя перекреслено. Може, Богдан уже й забув мене, але я ще не можу. Та відпустила. Нехай буде з ним.

Вона вже не плакала. Давно виплакалася. Але іноді ще зявлялись думки про колишнього чоловіка, від якого вона відразу подала на розлучення.

Інколи, дивлячись у вікно, думала:

Десь живе Богдан. Знайшов нове кохання. Для мене це було, як грім серед ясного неба. Він ніколи не був веселуном, гулякою чи жінкоОксана глянула на дорогу, де ще недавно стояв Богданів автомобіль, зітхнула глибоко і повернулась до дому, де її чекав Олег її справжнє щастя.