Не забудь про мене, коли поїдеш…

**Щоденник**

Зупинив машину біля високого металевого паркану, я замислився. Раніше тут був дерев’яний тин. Невже помилився? Ні, другий будинок перед поворотом. Пам’ятаю добре, адже часто згадував ці місця. Навіть даху тепер не видно з вікна авто.

Я поглядав у дзеркала, чи не йде хтось. Машина з водієм на пустій вулиці привертала б надто багато уваги. “Що я тут роблю? Навіщо?” — питання крутилося в голові. Чим довільше дивився на паркан, тим менше залишалося сміливості зайти.

Раптом із воріт вийшла дівчина з лабрадором. На мить мені здалося, що це Оксана. Такі ж каштанові кучері, така ж стать. Обличчя не встиг роздивитися. “Бути не може. П’ятнадцять років минуло. Їй мав би бути сорок, а цій дівчині — років двадцять. Сучасні засоби омолодження творять дива. Чи це її донька? Але ж у неї тоді не було дітей… Догнати, розпитати? Але як це виглядатиме? Сорокарічний чоловік женеться за молодою дівчиною…”

Я відкинувся на сидіння, увімкнув радіо й почав чекати. Через двадцять хвилин із-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Наближаючись, я зрозумів, що схожості з Оксаною немає. Коли між нами залишилося метрів сто, я вийшов із машини.

Лабрадор рвонувся до мене, натягнувши повідок.

— Спокійно, Барс, — сказала дівчина, стримуючи пса.

— Вибачте. Тут раніше мешкала Оксана. Чи я помилився будинком? — тільки тепер я згадав, що навіть прізвища її не знав.

— Оксана — моя мама. А ви хто? — дівчина пильно подивилася на мене.

— Нещодавно повернувся до міста. Не знав, що в неї є донька. — Я глянув на пса і вирішив не підходити ближче.

— А давно вас не було в місті? — примружила очі дівчина.

— П’ятнадцять років.

— Тоді ви точно не можете бути моїм батьком, — вона розсміялася. — Я їй не рідна. Батьки скоро повернуться. Хочете зачекати? — Вона підійшла до невеличких бічних дверей біля воріт.

Я знизав плечима.

— А вам не страшно? Незнайомий чоловік… — почав я.

— Ні, — дівчина посерйознішала. — Чому ви вирішили, що в домі нікого немає? Барс мене захистить. До того ж є камери. Ідете? — Вона відкрила двері.

Я поставив машину на сигнілізацію й пішов за нею. Двір перед двоповерхівкою був доглянутий, але без зайвого блиску. Кущі не ідеально підрізані, траву вже час косити. До будинку вела широка стежка з сірої плитки.

Будинок змінився, але це був саме той дім. П’ятнадцять років тому він здавався мені величним. Тоді я жив у гуртожитку, а до цього — з батьками і сестрою у малосімейці. Тому просторий дім вразив мене. А зараз у мене такий самий, навіть більший.

Раніше все тут було скромніше. Тепер — дорога меблі, великий телевізор на стіні, м’який килим заглушував кроки.

— Якщо хочете випити, там бар, — показала дівчина, спрямовуючись до сходів.

— Я за кермом, — нагадав я. — Як вас звати?

— Соломія. Я трохи переодягнуся, — піднялася нагору.

Я залишився сам. Жодної фотографії на полицях. Сів у крісло біля каміна, якого раніше теж не було, й задумався…

***

— Ну давай, підеш зі мною. Мар’яна подругу запросила. Що я там один робитиму? — умовляв Андрій.

— Завтра іспит. Треба готуватися, — буркнув я, занурившись у підручник.

— Кілька годин нічого не змінять. Все одно встигнеш. На іспит краще йти зі свіжою головою. Ну давай, Віть, будь ласка. У Мар’янки просто не може бути негарної подруги, — давив Андрій.

— Гаразд. Тільки ненадовго. — Я закрив книгу.

— Ось це інша справа. Ти справжній друг. Побачиш, не пошкодуєш. На Мар’яну не заглядайся. Вона моя, — попередив Андрій.

Ми приїхали до котеджного селища, де мешкала подруга Андрія, із запізненням. У будинку грала музика, на столі вже стояла пляшка вина, фрукти, закуски.

— Ну що ви так довго? — нарікала Мар’яна. Вона була яскрава, з гВитів автомобіль повільно від’їжджав від дому, де його колись так щиро чекали, та тепер лише вітер шепотів стертим плиткам: “Це кінець, більше нічого не буде”.