Необійнята донька

Невлюблена донька

Я вже підходила до хати, коли у сумці задзвенів телефон. Дістала його та відповіла братові.

— Привіт, Толік. — Без сорому я кликала його дитячим ім’ям, хоч він уже був дорослим, вищим за мене.

— Ти не забула, що у мами через тиждень день народження? Ювілей, між іншим, — нагадав він.
І дуже вчасно, бо я справді забула.

— Ні, не забула, — зухвало збрехала я. — А ти вже купив подарунок?

— Ось з цього приводу й дзвоню. Давай зустрінемось, обговоримо.

— Давай. Може, до мене завітаєш? Чи може в обідню перерву, у нашій кав’ярні? — запропонувала я.

— Домовились. О дванадцятій чекатиму тебе там. Передзвоню, якщо що, добре? Тоді до завтра. — І Богдан відключився.

Я його обожнюю, мого молодшого брата. Він найдорожча мені людина. Не мати, а саме він. Зараз мені страшно згадувати, що колись я хотіла його вбити. Досі мене не покидає почуття провини, особливо коли бачу його. І сорому. Не пробачила б собі ніколи. А тоді…

***

Мої майбутні батьки навчалися в університеті й не могли прожити дня один без одного, скрізь ходили разом. Але бути наодинці їм було ніде. Мати жила з батьками, а мій майбутній тато — у гуртожитку. Єдиний вихід — одружитися. Про що вони й заявили маминим батькам. Зітхання, умовляння не поспішати, сльози — нічого не допомогло. Молоді були непохитні, палко відстоювали право на кохання. Батькам нічого не залишилося, як здатися.

Треба сказати, характер у моєї матері такий — коли щось собі в голову забила, то йде напролом. Вона переконала батьків влаштувати скромне весілля, а заощаджені гроші витратити на оренду квартири. Адже не жити ж усім разом у двох кімнатах.

Діставши один одного, молодята перший час проводили весь вільний час у ліжку. На пари приходили невиспані, змучені, розповсюджуючи навколо ауру кохання. Як усі закохані, вони вірили, що їхнє почуття витримає всі випробування. Та й ніяких лих не очікувалося. Якими ж наївними вони були!

Сталося те, що й мало статися — мати завагітніла. Для обох це було несподіванкою та першим випробуванням, яке вони пройшли гідно. До кінця навчання залишалося півтора курси. Нічого, витримають.

Мати стала вередливою. Її мучив жахливий токсикоз, весь час хотілося спати. Запахи їжі вона не переносила, готувати не могла. Батько часто залишався по вечорах у гуртожитку. Почалися сварки. Але молоді швидко мирилися, тим більше, що токсикоз минув, і мати знову почала готувати.

З моїм народженням настав час вічного недосипання та втоми, та й навчання ніхто не відміняв. Бабуся з дідусем чергували відпустки, щоб доглядати за мною. Мати часто тікала з пар, бо через молоко боліли груди.

Її втома й нервова напруга передавалися й мені. Гадаю, тому я часто плакала й засинала лише на руках. Мої батьки з радістю залишали мене комусь і бігли до університету, щоб перепочити, а якщо пощастить — то й подрімати на лекціях.

Кохання коханням, але їм не вистачало досвіду та терпіння. Раптом вони почали помічати недоліки, висловлювати претензії, рахувати, хто що зробив. Через втому й недосипання сварки спалахували часто і з будь-якого приводу. Батько знову почав тікати до гуртожитку. Повертався пізно ввечері, і сварки розпалювалися з новою силою.

Але ось — державні іспити складено, дипломи отримано, батько пішов працювати. Залишилися позаду безгрошів’я та безсонні ночі. Я підросла, мене віддали до ясел, а мати теж вийшла на роботу. Але тут я почала хворіти. Матері доводилося часто брати лікарняні. Бабуся з дідусем ще молоді, до пенсії далеко, допомогти не могли. Життя підкидало нові випробування. Батько почав затримуватися на роботі…

Одного разу він прийшов пізно, і мати влаштувала черговий скандал.

— Годі! — крикнув батько. — Я не можу так більше жити. Наш шлюб був помилкою. Ми поспішили… Я кохаю іншу, — без жодних передмов сказав він, зібрав речі й пішов.

Я цього, звичайно, не пам’ятаю — була замала. Щось дізналася від матері, щось розповіла бабуся, до чогось дійшла власним розумом, коли підросла.

Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі. Після того, як батько пішов, матір ніби підмінили. Вона часто плакала, зривала біль і образи на мені.

Якщо я проливала чай, роняла печиво, мати казала, що я незграбна і вся в батька. І я вирішила, що він пішов через мене — тому що я погана. Довго так вважала. Так і виросла з почуттям провини.

— Усі діти як діти, а ти в мене брудуля, скрізь бруд знайдеш, — лаяла вона. — Незграба. Вся в батька.

Мені здавалося, що один мій вигляд дратував матір. Мабуть, я недалеко була від правди, бо бабуся часто казала, що я — копія батька.

Метою мого життя стало — не засмучувати матір. Оцінка нижче п’ятірки була для мене траМені принесли морозиво, а молодий чоловік, що підійшов до мого столика, посміхнувся, і в цю мить я відчула, що, можливо, зумію полюбити його так само щиро, як люблю свого брата.