Неспокій серця: немовля на руках, а думки — за вікном.

Оксана не знала, куда себе діти. На руках дрімала маленька Соломійка, а вона все ще стояла біля вікна.

Вже година минула, як вона дивилася у двір.

Декілька годин тому її чоловік Тарас повернувся з роботи. Оксана готувала вечерю на кухні, а він так і не зайшов до неї. Коли вона вийшла в кімнату, то побачила, як той збирав речі.

— Куди ти? — запитала вона, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

— Я йду. До коханої жінки.

— Та на жартуєш? Щось на роботі трапилось?

— Та годі вже! Набридла мені. У тебе в голові тільки Соломія, а на мене й погляду нема.

— Не кричи, розбудиш дитину.

— Ось! Знову тільки про неї! Чоловік іде, а тобі…

— Справжній чоловік не кине дружину з малою дитиною, — тихо відповіла Оксана і пішла до доньки.

Вона знала характер Тараса. Якщо продовжити цю розмову, почнеться сварка. Сльози вже підступали, але вона не покаже йому слабкість. Вона взяла Соломійку з ліжечка і пішла на кухню. Туди Тарас не зайде — там йому нічого брати.

Через вікно вона бачила, як він сів у машину і поїхав. Навіть не озирнувся. А вона стояла, не відводячи очей від двору. Можливо, сподівалася, що його авто знову з’явиться, і він скаже, що це був лише дурний жарт. Але нічого не ставалося.

Усю ніч вона не могла заснути. Телефонувати комусь — нема до кого. Мати давно не цікавилася нею. Раділа, коли донька вийшла заміж, і відразу забула про неї. У Наталії завжди був лише один улюблений дитина — молодший син Оксани. Були подруги, але всі такі ж матусі, як і вона. Тепер сплять. Та й чим вони допоможуть?

Заснула Оксана лише на світанку. Спробувала подзвонити Тарасу, але він скинув дзвінок і надіслав SMS: «Не турбуй мене більше».

У той момент Соломія заплакала, і Оксана підійшла до неї. Не можна розпускатися. Пішов — і хай іде. У неї є донечка, про яку треба дбати. Треба думати, як жити далі.

Перевіривши готівку в гаманці та на картці, Оксана збентежилася. Навіть якщо попросити господарку квартири почекати з оплатою до отримання допомоги, грошей все одно не вистачить. А ще треба щось їсти. Можна було б знайти віддалену роботу, але ноутбук забрав Тарас.

Залишалося дві тижні оплаченої оренди, щоб щось вигадати. І вигадувати треба було швидше.

Але після дзвінків усім знайомим вона зрозуміла — нікуди її не візьмуть з малюком. Навіть щоб помити підлогу, треба залишити Соломію на годину-дві. Але не з ким. Зміна житла теж не допоможе — вони й так знімали найдешевшу квартиру. Єдиний вихід — йти до батьків. Але там уже живе брат з дружиною та двома дітьми. П’ятеро на дві кімнати. А якщо вона з Соломією?

Оксана попередила господарку, що виїжджає. Місця собі не знаходила. Можна зняти кімнату в гуртожитку, але там таке оточення, що й ворогові не побажаєш. Писала Тарасу, просила допомоги для доньки, але він не відповідав. Мабуть, заблокував.

Залишалося п’ять днів до виїзду, і Оксана почала збирати речі. Їх було небагато, але треба було чимось зайнятися. У цю мить у двері постукали.

Відчинивши, вона застигла: на порозі стояла Ганна Семенівна — її свекруха.

«Невже ще більше проблем?» — подумала Оксана, пропускаючи її всередину.

З Ганною Семенівною у неї завжди були напружені стосунки. Усміхалися одне одному, але в душі ненавиділи. Ще при першій зустрічі свекруха дала зрозуміти, що Оксана їй не до вподоби. Як і багато матерів, вона вирішила, що син міг знайти краще. Тому Оксана одразу сказала, що жити разом не будуть.

Коли свекруха приходила в гості, то завжди знаходила привід для нарікань: «Оксано, а ти пилюху тут взагалі витирала?». Їжу теж критикувала: «Таке тільки свиням». Але коли Оксана завагітніла, Ганна Семенівна трохи заспокоїлася. А коли Соломія народилася, заявила, що дитина «не в їх породу», і порадила синові перевірити батьківство.

Лише коли Соломії виповнилося півроку, свекруха почала впізнавати в ній риси сина і іноді брала на руки.

Тарас просив терпіти, пояснюючи, що мати виховувала його сама і тому така ревнива.

А тепер вона стояла в коридорі — після того, як син пішов. Мабуть, хоче насолодитися її бідою. Та Оксані вже було все одно.

— Збирай речі. Тобі з донькою тут не місце, — сказала свекруха.

— Ганно Семенівно, я не розумію.

— Що тут незрозумілого? Їдете до мене.

— До вас?

— А ти куди збиралася? До матері, де «сім’я на одній лавці»?

— Ви… знаєте?

— Звісно. Жаль, не дізналася раніше. Сьогодні цей дурень мені все розповів. У мене трикімнатна — місця вистачить.

Вибору не було.

Дім Ганни Семенівни спочатку вселяв страх. Але потім вона показала кімнаОксана глянула на Соломійку, яка сміялась у своїй новій кімнатці, і зрозуміла, що найважливіше — це не стіни, а тепло родинних сердець.