«О, який сором!» — Віра відчувала, ніби земля пішла з-під ніг. Вибір був жорстоким: вийти заміж за нелюбого чи стати посміховиськом для всіх.

«Господи, який сором!» — Віра стояла, ніби земля під нею розверзлася. Вибір був безжальним: вийти заміж за нелюба або стати посміховиськом для всього села. Сльози струменіли по її щоках, а голос тремтів від розпачу:

— Що ж тепер буде, мамо? Всі за спиною шепотітимуть, що жених покинув мене просто перед весіллям…

Краще б земля поглинула її, ніж дивитися в очі сусідам. Мати гладила доньку по голові, шепочучи: «Не плач, Віро, щось вигадаємо». Але в голові Надії Федорівни вже зріло зухвале й безглузде, хоча й захоплююче диханням, рішення.

А що як знайти нового нареченого негайно? Вона різко піднялася, закликавши сусіда:

— Петре, заводь авто! Їдемо на вокзал до ранкового потяга!

Петро, ухмиляючись, лише знизав плечима:

— Для тебе, Надія Федорівна, хоч зірку з неба. Але ти серйозно? Нареченого шукати?

— Ще як серйозно, — відрізала вона, грюкнувши дверима автомобіля. — Гроші люблять усі, знайдемо добровольця.

На пероні вона підійшла до двох привабливих хлопців, обмінялася кількома словами, і вже веде їх до машини. Петро витріщив очі:

— Це справді наречений і свідок?

— Так, Петре, — гордо заявила Надія. — Євген і Назар. Їдемо в магазин за костюмами, а потім — на весілля!

Гості вже пожвавилися: «Наречений прибув! Ура!» Віра вибігла назустріч, але застигла, мов ударена блискавкою. З машини вийшли двоє незнайомців. Мати відвела її в бік і прошепотіла:

— Це Євген. Або вийдеш за нього заміж, а потім тихо розлучитеся, або живи з ганьбою. Вирішуй.

Віра кивнула, не в змозі вимовити ані слова. А за хвилину на її заплаканому обличчі вже сяяла усмішка.

Весілля лунало до ранку. Євген грав роль чоловіка так, ніби все життя до цього готувався. Віра навіть розгубилася: «Звідки така ніжність?» Коли гості розійшлися, вона простягнула йому руку:

— Дякую, ти мене врятував. Не хвилюйся, скоро розлучимося.

І тут сталося несподіване. Євген подивився їй прямо в очі і твердо сказав:

— А я не хочу розлучатися. Ти мені сподобалась з першого погляду.

Віра отетеріла.

— Ти жартуєш? Один клявся в любові й втік, а стороння людина раптом хоче залишитися назавжди?

— Стороння? — злегка ображений відповів Євген. — Моя мама все життя боялася, що я не одружуся. А я говорив: «Моя доля сама мене знайде». І ось ти переді мною. Думай, Віро, але я просто так не відступлю.

Що сталося далі? Віра думала. Думала так довго, що минуло 25 років. Виростили з Євгеном трьох дітей, живуть душа в душу. А Надія Федорівна досі дивується: як сором на все село став щастям на все життя? Може, перечитати цю історію ще раз — раптом там захований секрет, як доля сама стукає в двері?