Обмануте серце і небезпечний еліксир

Довірливий чоловік та пляшечка з отрутою

– Приїхали, мамо, – Левко відчинив матері двері авто.

Ганна вийшла й підвела очі до вікон своєї хати. Зітхнула.

– Що, мамо, знову погано?

– Та ні, сину. – Вона глянула йому в очі. У них стояла щира тривога. – Усє життя в цій хаті прожила. Спочатку з батьками, потім з чоловіком. Сюди тебе з пологового принесла. Ти ж такий гарний був. – Помовчала. – А пам’ятаєш, як ми штори купували після ремонту? А тепер… – Знову кинула погляд на вікна.

Скільки часу вона провела, виглядаючи з вікна кухні свого Миколу. Як побачить, що йде через двір, одразу перевіряла, чи не остигла вечеря. Завжди залишала під чайником увімкнений газ. Микола любив пити окріп, обов’язково з цукром-рафинадом. Солодкий, з цукерками – не визнавав. Сільське коріння давалося взнаки.

– Ходімо, мамо, – відірвав її́ від спогадів син, торкнувшись за руку. – Марічка, мабуть, вже чекає.

– Марічка… – на видиху повторила Ганна. – Вона ж ні разу до мене не прийшла. Моєї́ смерті чекала?

– Годі вже, мамо, – різко обізвався син.

Вони піднялися на другий поверх старого будинку в центрі міста. Син відчинив важкі високі двері, на яких лишилися сліди від шурупів та таблички з ім’ям її́ батька: «Левко Степанович Коваль. Професор».

Невістка виглянула з кімнати, носом цмокнула й сховалася.

– Заходь, мамо, я зараз чаю зроби́, з лимоном, як ти любиш, – сказав Левко.

Ганна пройшла у маленьку кімнатку, що колись була синовою, а ще раніше – її́ дівочою. Важко сіла на потертий диван, відкинула голову на спинку й заплющила очі.

«Як тепер усе буде?» – подумала вона.

***

Ганна вийшла заміж пізно. Батько-професор бачив у донці свою наступницю, хотів, щоб вона продовжила займатися наукою, його проектами. За нею залицялися багато хто. «Не поспішай, доню. Хлопцям ім’я твого батька потрібне, а не ти», – казала мати.

Але в тридцять вона сама закохалася в незграбного молодого аспіранта. Батько в ньому душі не чаяв, пророкував велике майбутнє. Тому, мабуть, і погодився на їхній шлюб. Через рік батько пішов на пенсію, залишивши кафедру зятеві. Вони з матір’ю переїхали у село, на природу, залишивши квартиру молодим.

З Миколою вони жили добре, тільки завагітніти не виходило. Ганна вже відчайдушничала, коли це сталося. Як же вони раділи! Коли народився син, про науку довелося забути. Та й Микола хотів, щоб вона сиділа вдома й ростила сина.

Сам він цілими днями працював на кафедрі за двох. Писав наукові праці, книжки. Не обходилося без заздрісників. Коли Левко, названий на честь діда, вже ходив у сьомий клас, Микола помер від інфаркту. Не витримав нападок недоброзичливців, які звали його вискочкою, псевдовченим, який зробив кар’єру завдяки шлюбу з донькою професора. Не пережив, помер.

Ганна лишилася з сином сама. На кафедру вже не повернулася – який з неї викладач і науковець? Усе забула. Продала будинок, що лишився після смерті батьків. На життя грошей вистачало. Потім Левко закінчив університет, почав працювати.

Коли син привів у дім Марічку, зрозуміла, що це серйозно, відмовляти одружуватися – даремно. Син був просто збожеволілий від красуні. Материнським серцем відчувала неприязнь до вибраниці сина. Розпитувала: звідки вона? Хто її́ батьки? Марічка відповідала неясно. Закоханий син просив не чіпати наречену.

Не сподобалось Ганні, коли ніхто з родичів Марічки, включно з батьками, не приїхав на весілля.

– У неї напружені стосунки з матір’ю та вітчимом, а рідний батько хворий, – заступився за наречену Левко.

І Ганна відступила. Левку щасливий, а для люблячої матері це головне. Вона витерпить, полюбить невістку, аби в сина все було добре.

Ганна готувала на збільшену родину, але Марічка кривила ніс і казала, що пирогів не їсть, фігуру береже. Та й майже нічого не їла.

– Для кого ж я готую? – збурювалася Ганна.

– Мамо, не чіпай її. Нехай їсть, що хоче, – заступався за дружину син, але й сам часто вечеряв у кафе.

Нібито Марічка десь працювала. Піде вранці, а до обіду чи трохи пізніше вже повертається. З фірмовими пакетами з магазинів, з новою зачіскою.

Раніше вони з сином часто сиділи, розмовляли по душі. Він ділився з матір’ю планами, радився. А тепер сидить із Марічкою у кімнаті, не вийде зайвий раз.

– Скажи дякувати, квартиру не просять розміняти, – заспокоювала Ганну подруга.

Ганна хапалася за серце. Не хотілося втрачати квартиру в центрі, з високими стелями, широкими сходами й великими вікнами, де жило кілька поколінь її́ родини. Та хто знає, може, й справді нашіпче нічна зозуля Левкові,І якби не та пляшечка з отрутою, що випадково випала з кишені Марічкиного халата, Ганна б ніколи не дізналася правди.