Окуляри, що розкривають світ

**Фіолетові окуляри**

БРУДНИЙ.

Брудна й худа собака скрикнула від болю. Камінь влучив у лапу. Вона бігла, що є сили, не озираючись. Знала — то місцеві хлопчаки. Жорстокі, злі, небезпечні. А вона просто голодна. Просто бездомна…

* * * *

Максим дивився на матір і не розумів, про що вона говорить. Незабаром йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся чи бабусі. Колись він часто питав «чому?», але так і не почув відповіді, яку зрозумів би.

А потім, рік тому, у їхнє з мамою життя увійшов Олексій. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присі перед ним навпочіпки, ніби Макс був зовсім маленьким, і сказав, що тепер буде жити з ними, і можна називати його татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це вони з мамою переїдуть до Олексія, а не навпаки. Переїжджати він не хотів — тут його друзі, тут його кімната, іграшки… Мама обіцяла, що заберуть усе, і друзі з часом знайдуться. Макс сердився на Олексія і уникав спілкування…

* * * *

— Синаку, іди пограйсь у дворі! Дивись, скільки хлопців!
— Мам, я ж їх не знаю…
— Максю, ну що ти? Я теж нікого тут не знаю, і мені теж важко. Але ми звикнемо! Головне — зроби перший крок, а далі буде легше! Подивись, яка гарна дитяча майданчик!

І справді, незабаром він подружився з хлопцями. Вони були трохи старші, але разом було весело.

— Дивіться, Брудний! Швидше, беримо камінці! Давай!

Макс схопив камінці разом із усіма й побіг туди, куди бігли інші. Біля смітника, кульгаючи на одну лапу, повзла собака. Вона була старою, ледве трималась на ногах. Побачивши дітей, притиснула голову й кинулася в інший бік двору. Хлопці гналися далі. Собака сховалася у кущах бузку біля під’їзду, де жив Макс.

— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же нічого поганого! Навіщо його бити?!
— Ти що? Він же бездомний! Має сказу! Усі вуличні собаки небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжу шукає! Не треба його бити!
— Ти божевільний чи що?

Хлопці пішли, а Макс стояв, не знаючи, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він повернувся до під’їзду, а з кущів на нього дивилися собачі очі — сумні і уважні. «Раптом він і справді небезпечний?» — подумав хлопчик. «Зараз вискочить…» Він прискорив крок і захлопнув двері.

Довго не міг заспокоїтися. Зачекав, поки мама піде в ванну, набив кишені хлібом, схопив пару ковбасок і вийшов на вулицю.

— Брудний… Брудний… — шепотів він.

Кущі заворушилися. З’явилася морда собаки. Він кинув одну ковбаску, потім другу, віддав увесь хліб. Собака їла швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись навколо. Так почалася їхня дружба…

* * * *

— Макс, я взяв квитки на футбол. Ти як? Підемо? — усміхався Олексій.
— Не маю часу, — похмуро відповів хлопчик, надувшись.

Так було завжди. Чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мала лаяла Олексія. Макс завжди був незадоволений. Не подобався йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити не збирається…

— Максю, — мама посміхнулася, — пам’ятаєш, ти завжди хотів мати дідуся й бабусю?
— Ну, — похмуро насупився хлопець.

— Ми з Олексієм взяли відпустку! Наступного тижня їдемо до них у село! На дві тижні! Буде весело!
— Не радію й нікуди не поїду. Не маю часу.
— То як «не маю часу»? І чим же ти такий зайнятий?
— Нічим! Нічим я не зайнятий! Зрозуміло?! І вони не мої, вони… Олексієві! Ось і їдь з ним! А у мене справи!

Він не міг кинути Брудного. Собака лише трохи одужав, болячки загоїлися, кульгати майже перестав… Два тижні — це занадто довго!

— Вікторе, це що за тон?! — голос матері став різким.
— А що тут відбувається? — Олексій повернувся з роботи й побачив сварку.

Макс швидко зачинився у кімнаті, гучно хлопнувши дверима. Чув, як мама й Олексій сперечалися, і навіть здалося, що промовили ім’я його собаки. Він затулив вуха… Все через цього Олексія! Ніколи мама так з ним не розмовляла…

— Що, хлопче? — Олексій похлопав його по плечу. — Розкажеш, які такі справи?
— Ні, — буркнув Макс, намагаючись зіштовхнути його руку.
— Не сердься. Я ж до тебе з добром! Може, покажеш мені свого Брудного?

— Звідки знаєш?! — серце хлопчика бешенино застукало. Олексій лише усміхнувся.
— Не кажи мамі… І нікому.
— А чого ж ти так свого друга ховаєш?
— Хлопці сміятимуться… Мама лаятиме… — сумно похитав головою.

— Слухай, у мене є пропозиція! Давай заберемо твого друга до дідуся та бабусі! У них простір, поле, буде йому гарно! Годуватимуть добре! А ми їМи всі поїхали в село, і Брудний тепер мав свій дім, а я нарешті зрозумів, що родина — це не лише кров, а й ті, хто тобі рідні серцем.