Пенсіонер уже прощався з життям… Як сталося ЧУДО на його порозі! Стадо собак здійснило неможливе

Пенсіонер уже прощався з життям Аж поки не сталося ДИВО! Зграя собак зробила неможливе
Три постаті, ніби вирізані з давньої казки, завмерли біля порошної дороги не схожі на звірів, не схожі на тьвар, а на істот, наділених таємним розумом і німим горем. Вони стояли на задніх лапах, витягнуті, наче в молитві, наче у відчаяному кличі до неба. Передні лапи були щільно притиснуті, немов у мольбі, немов просили про щось невимовне. Мати, вся у шрамах і пилюці, тримала у зубах кривавий клаптик тканини той, що пройнятий кров’ю, тремтючий на вітрі, як прапор лиха. Поруч, тремтячи від страхіття й холоду, тислися двоє малесеньких щенят, їхні очі були широко розплющені, повні німого жаху й сліпої віри в те, що хтось прийде.
Навколо тиша. Не просто тиша, а передвечірня, глибока, дзвінка, така, що чути, як шелестить листок, як повзе змія по камінню, як падає роса на суху землю. Повітря тремтіло від спеки, асфальт плавився, і здавалося, наче сама природа завмерла в очікуванні дива чи трагедії.
П’ять років тому, коли пішла Валентина, світ Павла Михайловича став тихішим. Тихішим, ніж тиша. Тихішим, ніж луна в порожньому домі. Він залишився сам сам у старенькій хаті на околиці забутої селища, де вітер блукає кімнатам, а спогади чіпляються за кожен кут, наче павутина. Діти поїхали син до Єкатеринбурга, дідонька за океан, до нового життя, нових клопотів, а листи їхні рідшали, дзвінки коротшали, а серце Павла все глибше поринало в самотність.