Після смерті чоловіка минуло лише два місяці, коли на порозі Тетяни з’явилася красива жінка близько п’ятдесяти років.

Після смерті чоловіка Оксани минуло лише два місяці, коли на її порозі з’явилася вродлива жінка близько п’ятдесяти років.

— Доброго дня, — усміхнулася гостя. — Ви вдова відомого професора Коваленка?

— Так, — кивнула Оксана. — Я його вдова. А ви хто?

— Я?.. — загадково посміхнулася жінка. — Я Ганна. Ганнуся, як називав мене ваш покійний чоловік. І в мене до вас серйозна розмова. Запросите мене в дім?

— Так-так, звісно, — розчинила ширше двері, натягнуто усміхаючись, Оксана, а серце їй забилося з тривогою. — Проходьте… Ганнуся… Тоді й називайте мене просто Оксаною, без по-батькові.

— Добре, — безтурботно відповіла гостя. — Оксана… Я давно хотіла побачити вас особисто. Якщо чесно, саме такою я вас і уявляла. Справжній образ жінки професора, яка весь час була йому опорою. Чи не так?

Господиня не відповіла на таке їдке зауваження, але серце її заболіло ще дужче.

— Сідайте, будь ласка, — Оксана вказала рукою на одне з крісел, коли вони опинилися у вітальні. — Треба розуміти, ви — колишня коханка мого чоловіка?

— Як швидко ви здогадалися, — гостя лукаво посміхнулася. — Але я не просто його коханка. Про це згодом. Виходить, ви підозрювали, що у Олександра була ще одна жінка?

— Ні! — різко відповіла господиня. — Але раз ви не просто Ганна, а… Ганнуся… Ви ж не просто так це мені сказали, правда?

— Ну так, не просто так. Справа в тому, Оксано, що у нас з Олександром є спільна дочка.

— Дочка? — Господиня застигла, і лише зараз повільно опустилася в інше крісло. — Дивно…

— Чому — дивно? — безтурботно засміялася Ганна. — Теоретично, у кожного одруженого чоловіка може народитися дитина від іншої жінки. Хіба не так?

— Так, звісно, може, — сумно зітхнула Оксана. — Але справа в тому, що у нас з Олександром дітей нема. Знаєте чому? Через його безплідність. І це можуть підтвердити численні медичні довідки. Вам їх показати, чи повірите на слово?

— Ну, так, ну, так… — знову розсміялася гостя. — Я чула від Олександра ті ж самі слова, коли повідомила йому про свою вагітність. Тому він не повірив, і ми навіть на цій основі посварилися, а пізніше і розійшлися. Але як би то не було, я від нього народила, і це тепер може підтвердити аналіз ДНК. Нам з донькою потрібен лише біоматеріал для аналізу. І ми його знайдемо, цей матеріал. А коли знайдемо і зробимо аналіз, тоді ви зрозумієте, що тепер моя дитина — єдина спадкоємиця вашого чоловіка. Бо у вас з ним дітей не було.

— Але це ж абсурд, — нервово повела плечима Оксана. — Як ви могли народити дитину від безплідного чоловіка?

— Напевно, сталося чудо? — нахабно усміхнулася Ганна. — Кажуть, що раз у житті й палка стріляє.

— Скільки вашій дівчинці років?

— Уже вісімнадцять.

— О, вона вже зовсім доросла. Чому ж вона не прийшла разом з вами?

— По-перше, ми живемо в іншому місті, — Ганна сміливо дивилася господині у очі, насолоджуючись своєю безсоромністю. — А по-друге, навіщо ж я одразу буду втягувати дитину у судові тяжби, не поговоривши з вами віч-на-віч. Вона поки що взагалі не знає, хто її батько.

— Дивно, — на обличчі Оксани з’явилася недовірлива усмішка. — Ви приходите до мене одна, заявляєте, що ваша дочка — це дочка мого чоловіка, і ви хочете, щоб я повірила вам на слово? Невже я схожа на дурепу?

Обличчя гості миттєво змінилося, стало напруженим.

— Я прийшла попередити вас, що у вашого чоловіка є гіпотетична спадкоємиця, яка дуже скоро стане спадкоємицею законною. Ви повинні знати, що половина цієї квартири і частина всього вашого майна належить моїй дитині. З як тільки документально буде доведено, що моя Марія — дочка Олександра, ми — через суд — почнемо ділити майно. Тільки тому я тут, щоб ви були готові.

— Ну, що ж… — Оксана раптом усміхнулася. — Дуже добре. І навіть, сказала б, чудово.

— Так? — На обличчі гості з’явилося здивування. — Чому чудово?

— Бо ви навіть не уявляєте, як я рада такому повороту подій. Можливо, вас до мене послав сам Бог. І знаєте, якби у вас уже зараз були аналізи ДНК, я б вас навіть розцілувала! Я готова зараз визнати, що дівчинка, про яку я сьогодні вперше почула, є дочкою мого чоловіка.

— І чому ви цьому радієте? — Ганна трохи розгубилася. — Вас що, нічого не бентежить?

— Звісно, мене багато чого бентежить, але… — Оксана піднялася з крісла і збуджено почала ходити по кімнаті вперед-назад. — Зараз я вам теж дещо розкажу, щоб і ви були готові. Поки Олександр горів від хвороби — а ми ж боролися за його життя три довгих роки, — ми взяли на його ім’я море кредитів. Мені кредити банки давати відмовлялися, бо я ніколи ніде не працювала. А у Олександра була прекрасна кредитна історія. У нього ж була дуже велика зарплата. Дуже великі гроші… Але тепер… Ви знаєте, що ця квартира до цих пір знаходиться в іпотеці, яку ми давно — як тільки Олександр захворів — перестали виплачувати. І тепер її забирає банк. І взагалі, я якось ледве зводжу кінці з кінцями. Я продала все, що можна було продати. Але… — Оксана знову усміхнулася. — Тепер же, наскільки я знаю, за законом спадкоємиця Олександра успадкує не тільки майно, але й усі борги покійного. Так що те, що сьогодні тут з’явилися ви — це таке щастя!

— Зачекайте! — Ганна напружилася. — Як це може бути? Адже ваш чоловік — відомий у всьому світі професор… Ви хочете сказати, що на ньому висять якісь зобов’язання перед банком?

— Не перед одним банком, а відразу перед п’ятьма! Так! Ми з ним винні величезні суми! Майже п’ятдесят мільйонів гривень… Я ж кажу, ми боролися за його життя, робили дорогі операції, купували ліки, які коштують мільйони. Але, на жаль… Ми програли. Коли заберуть цю квартиру, залишиться ще приблизно тридцять мільйонів боргу. Тому благаю вас — поспішайте провести аналізи. Я можу вам надати речі Олександра, на яких може зберігатися біологічний матеріал. Мені не терпиться відмовитися від всіх цих обтяжливих боргів на вашу користь. У мене є в друзях хороший адвокат, який з радістю мені допоможе.

— Зачекайте-зачекайте! — Ганна підскочила з крісла. — Чому я досі нічого не знаю про його борги? І про його хворобу я теж не знала!

— А коли ви востаннє з ним спілкувалися?

— Ну… — Ганна зробила незадоволене обличчя. — Востаннє ми говорили з ним по телефону, напевно, років десять тому. Я ж казала, що ми з дочкою живемо в іншому місті.

— Ах, ви в іншому місті… І вже десять років… Ну, звісно, тому ви нічого і не знали. Скажіть, а як ваше прізвище? І ще мені хотілося б знати вашу адресу і номери телефонів. Номер вашої дочки і ваш особистий.

— Навіщо?

— Я повідомлю всі ці дані колекторській службі, яка мене вже зовсім замучила. Хай тепер вони вимагають борги з вас і вашої доньки.

— З якого такого дива?!

— Як з якого? Ваша дочка — гіпотетична спадкоємиця, яка скоро стане спадкоємицею законною. Ви ж самі мені це сказали. Я відмовляюся від спадщини мого чоловіка на користь його дочки. Оскільки по жилах вашої Марії тече кров Олександра — так буде чесніше!

— Ні! — вигукнула перелякано Ганна. — Цього не може бути!

— Що — не може бути?

— Напевно, я все-таки помилилася. Ваш чоловік мав рацію, це не його дочка. Я зараз згадала! Тоді я зустрічалася ще з однією людиною… Взагалі, прощайте! Забудьте про цей розмову і про нас з дочкою. І взагалі, вашого чоловіка я бачила лише одного разу, випадково. Він читав лекцію в нашому інституті.

Ганна стрімко попрямувала до передпокою, і через кілька секунд вона вже грюкнула вхідними дверима.

— Ну от… — Оксана беззвучно засміялася. — Ще одна гіпотетична спадкоємиця відпала.

І скільки ж вас ще буде в моєму житті? Хто наступний?

Треба все-таки попросити знайомих журналістів, щоб вони десь у пресі написали про моє — нібито скрутне — становище. Щоб мені самій не доводилося брехати.