Плодотравми: шлях до рідних берегів

Сьогодні я стояла у своєму садку у Вересневому, дивилася на яблуні, що гнуться під вагою плодів. Урожай цього року – небувалий. Яблука – червоні, жовті, з рум’яними боками – падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх навіть не намагалася: кому вони тут потрібні?

У селі майже нікого не лишилося. Молодь роз’їхалася по містах у пошуках кращого життя, а старих можна було перелічити на пальцях. Взимку у Вересневому світились вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.

– Про що задумалась, Маріє? – почулося позаду. – Не передумала їхати?

Це прийшла сусідка Олена з візком за яблуками.

– Оце ти, Оленко? – зітхнула я. – Бери, бери скільки влізе. Хоч твоїй козі придасться. Забирай все… Передумати? Хотіла б, а син уже домовився про продаж хати, навіть завдаток узяв.

– Шкода тебе втрачати, – похитала головою Олена. – Хто сюди тепер заселиться? Не відомо, які люди будуть. Хіба що дачники.

Вона замовкла й почала збирати яблука. Я, дивлячись на неї, тихо промовила:

– Який же урожай! Не пригадаю такого. Ось збиралася їхати, а сад, земля моя, немов тримають мене… Господи, як же важко було наважитись. І досі не розумію, навіщо це роблю.

– Синові так зручніше, – відповіла Олена. – Не требамечтати сюди, усе під боком: магазини, лікарі. І працювати не треба – ні дров, ні города.

– Так, – згодилася я, але голос дрижав. – Тільки душа моя тут лишиться. Розумом розумію, а серце не відпускає. Оленко, залишаю на тебе кота Рыжика й пса Бурку. Поглянь, поки я не розберуся. Рыжика, може, у місто заберу, а Бурка старий – йому у квартирі не місце. От лихо…

– Не переймайся, Маріє, – кивнула Олена. – Завтра Бурку до себе заберу, а Рыжик сам прибіжить, він кмітливий. Тільки на автобус не запізнись. Сподіваюся, ще побачимось. Може, повернешся… А в гості обіцяла заїжджати, чекатиму.

– Так, так… – пробурчала я. – Валізу зібрала, за рештою син на вихідних завітає.

Я обійшла хату, затрималася біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.

Незабаром підкотив старенький автобус, скриплячи та брязкаючи. Я, попрощавшись із водієм, сіла біля вікна. Пасажиркою була лише я – Вересневе було кінцевою зупинкою.

Дорога, як завжди, була розбитою. Після дощів ями наповнилися водою, і автобус повільно повз. Раптом на одній із вибоїн він глухо заскреготав і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.

– Що трапилося? – крикнула я, висунувшись у вікно.

Водій, присіВін схилився над колесом, потім випростався й сказав: «Шарик злетів, треба чекати підмоги» — а я, раптом усміхнувшись, зрозуміла, що ця поломка не випадкова, бо серце вже давно вирішило за мене.