Пошуки щастя в особистому житті

**Щоденниковий запис**

Сьогодні був важкий день. Мама завжди хвилюється занадто, але сьогодні вона просто не могла заспокоїтись.

— Мам, ну чого ти так? Денис сказав, що любить мене. Ми одружимося! — Олена стояла спокійна, наче завжди знала, що так і буде.

— Як же мені не хвилюватися? Ти ж вагітна, а ще не закінчила інститут! І цього Дениса я й на очі не бачила! Думаєш, дитина — це іграшка? Нехай сьогодні ж прийде та погляне мені в очі, пообіцяє, що візьме на себе відповідальність!

— Не кричи так, я думала, ти будеш рада онуку. Зачекаю в його гуртожитку, він скоро з роботи. Ти зараз якась нервова… — Олена вийшла, легковажно махнувши сумочкою.

Марія Іванівна схопилась за серце, сіла на табуретку й глянула на портрет чоловіка.

— Ось вона, безталанниця! — прошепотіла вона. — Ох, Василю, навіщо ти нас так рано покинув? Не вберегла я донечку… А що, якщо цей хлопець від неї відвернеться?

Вона заплакала. Життя завжди було важким: чоловік загинув на лісопилці, коли Оленці було два роки. Вони жили на околиці, бідували. А тепер, коли здавалося, що все налагодилось, дочка підкинула таку новину.

— Гаразд, поставлю тісто на пиріжки… як-не-як, зять прийде.

Коли стіл був накритий, Марія Іванівна перебралася в кращу сукню і взялась за в’язання, щоб відволіктись.

Раптом двері скрипнули.

— А де ж зять? — запитала вона, зазирнувши за спину Олени.

— Був та й зник, — всхлипнула Олена. — Кинув мене.

— Як так?!

— Ось так! Звільнився, забрав речі й поїхав, — пояснила Олена розгублено.

— Що ж мені робити, мамо?

Марія Іванівна хотіла сказати: «Я ж казала!» — але не стала. Серце матери — не камінь.

— Народжувати. Саме не розійдеться. Коли чекати?

— У липні, якраз вчасно диплом отримаю.

…

Олена народила точно в строк. Дівчинку назвали Софійкою. Вони зажили втрьох, як три верби над річкою.

Софійка росла жвавою та розумною. Бабуся души не чаяла, а ось мати ставилась до неї з холодком. І дівчинка була схожа на того ошуканця Дениса — русява, кучерява, з великими зеленими очима.

— Мама прийшла! — Шестирічна Софійка бігла до дверей, щоб обійняти матір.

— А що ти мені принесла?

— Нічого.

— А чому? Ти ж обіцяла морозиво!

— Відчепись! Я втомилась!

Софійка заплакала. У садочку її дражнили через те, що в неї немає тата.

— Де мій тато? Чому мама зла? — кричала вона.

— Не всі мають тат, доню, — тихо відповідала бабуся. — Пішли за морозивом.

— І мамі теж купимо?

— І мамі.

…

На Восьме березня Олена привела чоловіка — свого начальника, Олександра.

— Ми одружимось, — сказала вона.

— Ой! Це мій тато? — раділа Софійка.

— Ні, дівчинко, — усміхнувся він. — Ось тобі лялька.

Але дівчинка не взяла подарунок.

Вечір пройшов тяжко. Олена лаяла дочку, Олександр поводився зверхньо.

— Ми переїжджаємо, — заявив він.

— І я теж?

Олександр мовчав.

Опісля виявилось: вони хотіли залишити Софійку з бабусею.

— Як це? — спитала Марія Іванівна.

— Ти ж зрозуміла, — різко відповів Олександр.

— Від дівчинки зробитися? — Марія Іванівна стояла на своєму.

Олена затрималась, щоб пояснити:

— Мам, я ж маю влаштувати особисте життя!

— А що ж ти зараз робиш?

…

Через тиждень Олена збирала речі. Софійка крутилась біля неї:

— Мамо, візьми мого ведмедика!

Олена неохоче кинула іграшку у валізу.

— Ведмедику, не ображайся, мама просто сумує, — шепотіла дівчинка.

Марія Іванівна вийшла, щоб не чути, як ридає.

— Ну, я пішла, — сказала Олена.

— Мамо, не їдь!

— Відчепись!

…

Олена не повернулась ні через рік, ні через п’ять. Лише час від часу надсилала гроші.

На випускному Софійка стояла поруч із бабусею.

— Ти — моя родина, — сказала вона. — Я тебе не покину.

…

Коли Олена та Олександр з’явились знову, виявилось: він не може мати дітей. Тепер він хотів, щоб Софійка стала його дочкою.

— Збирайся, ми за тобою, — брехливо усміхнулась Олена.

— Ні, мамо. Мій дім тут.

Незабаром за ними приїхала дорога машина.

Олена й Олександр лишились із роззявленими ротами.

Літак уносив Олену геть. На душі було важко й чомусь хотілося плакати. Вона не розуміла чому…