Повернулася назавжди

Назавжди повернулася

Коли мати збиралася заміж, Соломія не заперечувала. Їй навіть подобався мамин вибранець спокійний і врівноважений Тарас, який завжди гарно із нею спілкувався. До мами ставився ніжно та турботливо. Усе було чудово, але пятнадцятирічна дівчина поставила умову:

Мамо, я не проти твого заміжжя, тим паче дядько Тарас чудова людина. Тобі самій буде сумно, адже я колись поїду вчитися до університету. Але я переїжджаю до бабусі. До Києва.

Як до бабусі? До Києва? Та ж тобі лише пятнадцять, ти ще неповнолітня! Як я залишу тебе без нагляду? мати категорично заперечувала.

Мамо, та чого ж без нагляду? Я житиму з бабусею! Вона ж тебе якось виховала сама, то й за мною придивиться, якщо так боїшся, наполягала Соломія. До того ж я вже подзвонила бабусі, і вона радий, що я їду.

Отак от Усе вирішили за моєю спиною, ніби знітилася, ніби образилася мати.

Мамо, повір, так буде краще для всіх. Хоч дядько Тарас і порядний, але для мене він чужий чоловік.

Мати зітхнула й задумалася, але в цю мить задзвонив телефон бабуся Марія Іванівна.

Привіт, доню! Ну що, домовилися із Соломією про переїзд? Я гадаю, їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я обожнюю онучку. Невже я не впораюся з твоєю майже дорослою донькою?

Так, мамо, я знаю Але ж серце материнське

Усе буде добре, не хвилюйся. Якось я впоралася з тобою, то й із Соломією нам буде добре. Я за неї придивлю.

Мати завершила розмову, а Соломія вже весело збирала речі:

Мамо, не переймайся, усе буде супер!

Марія Іванівна не була «божим одуванчиком» звичайна, твереза пенсіонерка, колишня вчителька математики. Та й характер у Соломії був гарячим. Бували між ними сутички й непорозуміння, але бабуся була мудрою жінкою й ніколи не доводила справи до сварки.

Бувало, посвариться з онукою, а ввечері тихенько зайде до неї в кімнату, погладить по кучерявому волоссю й почне розповідати казки або смішні історії з молодості. А онучка посміхалася й засинала, забуваючи про образи. Або ж сама Соломія, зрозумівши, що була не права, купувала бабусі улюблені цукерки «Київські», вони пили чай і мир відновлювався.

Так і жили, поки не настав день, коли Соломії захотілося поїхати з Києва. Вона закінчила університет тут же, знайшла роботу, але зарплата була мізерною три тисячі гривень. Колеги розповіли їй про велику компанію у Львові, де і начальство чудове, і зарплати гідні.

Бабусю, не ображайся й зрозумій мене правильно. Я їду далеко, але ми завжди будемо на звязку.

Соломійко, гладила її по голові бабуся, невже тобі обовязково їхати аж туди? Чи справді тут немає роботи?

Бабусю, я вже попрацювала тут. Спочатку стажування, потім найнижча посада з мінімальною зарплатою.

Та ти ж щойно з університету! Досвід треба набувати. Не варто їхати так далеко де народився, там і згодився.

Але Соломія була наполегливою. Зібрала речі й поїхала.

У Львові їй справді пощастило: гарна посада, пристойна зарплата, навіть гуртожиток дали не треба знімати квартиру. Коли отримала першу зарплату, радісно зайшла до магазину, накупила солодощів і навіть улюблених бабусиних цукерок. Але коли ввечері сиділа з чашкою чаю одна, їй стало сумно ні з ким поділитися. А цукерки так і лежали у вазочці.

Час минав. Із матірю й бабусею спілкувалася щодня, усе було добре. Гроші Соломія не розкидала хотіла накопичити на машину. Але, як кажуть, людина планує, а Бог сміється

Одного разу мати подзвонила й повідомила, що бабуся Марія Іванівна померла.

Як? Мамо, що сталося? із сльозами запитала Соломія.

Серце, доню У неї було хворе серце, але вона нікому не скаржилася. Я знала, але не думала, що все станеться так швидко

Для Соломії це було жахливим ударом. Вона їхала у таксі, а сльози котилися по щоках.

Вам погано? Можу чимось допомогти? запитав водій.

Ні, дякую відповіла вона, розуміючи, що справжній плач чекає на неї вдома.

Як так вийшло? думала вона. На похорон не встигла рейс затримали через туман. Не попрощалася

Соломія стояла біля дверей квартири, яка тепер належала їй. Бабуся ще за життя оформила дарчу. Довго не наважувалася відкрити, але потім рішуче увійшла. У квартирі було тихо настільки, що аж дзвеніло в вухах.

Мабуть, доведеться продати подумала вона, сідаючи у своє улюблене крісло.

Згадала, як бабуся зустрічала її словами:

Соломійко, помий ручки, я поставлю чайник

А тепер лише тиша. Вона навіть затулила вуха так її давила ця порожнеча.

Раптом почувся тихий писк