Позбудься його негайно!” — сказала вона про мого кота, з яким я жив уже десять років

«Позбудися його негайно!» — вигукнула вона, маючи на увазі мого кота, з яким я прожив цілих десять років.

Нещодавно ми з моєю дівчиною Соломією вирішили пожити разом. До цього зустрічалися майже вісім місяців — усе йшло чудово, і я запропонував їй переїхати до мене. Мало бути затишне гніздечко на трьох — я, Соломія і мій вірний друг, кіт Марко.

Марко був зі мною десять років. Я забрав його від батьків, коли переїхав до іншого міста. Він став частиною мого життя. Ми пройшли разом і самотність, і успіхи, і навіть невдалі закоханості. Марко завжди зустрічав мене біля дверей, спав поруч, муркотів у важкі дні. Я не просто любив цього кота — він був моєю родиною.

Спочатку Соломія не виявляла невдоволення. Навпаки, іноді навіть гладила Марка, казала, що він «гарний». Я тоді подумав, що нам неймовірно пощастило — житимемо трійкою мирно і щасливо. Проте радість виявилася короткочасною.

Через пару тижнів у Соломії почалися дивні симптоми. Неперервно текла з носа, очі червоніли, кашель, головний біль. Я запропонував сходити до лікаря. Вердикт пролунав як грім серед ясного неба: алергія на котячу шерсть.

— Але як? — здивовано запитав я. — Вона ж і раніше бувала з котами, і з Марком гралася…

— Пане, алергія — це підступна річ. Її вплив може накопичуватися. Поки ви зустрічалися, у дівчини не було тісного контакту з алергеном. А тепер вона живе з ним. Реакція посилюється, і може стати небезпечною, — суворо відповів лікар.

Я був спустошений. Рвався між здоровим глуздом і болячем у грудях. Я кохав Соломію, але що робити з Марком, істотою, яка була поруч, коли більше нікого не було?

По дорозі додому я вже обдумував, щоб тимчасово відвезти кота до батьків. Був готовий пожертвувати частиною себе заради здоров’я Соломії. Але варто було нам переступити поріг, як дівчина, навіть не знявши пальто, запитала:

— Ну що, коли ти нарешті позбудешся його?

— Що означає «позбудешся»? — здивовано перепитав я. — Ми ж тільки прийшли, давай хоча б обговоримо…

— Тут немає що обговорювати, — холодно заявила вона. — Мені щораз гірше. Хочеш, щоб я задихнулася?

Я завмер. Від її тону, від різких слів. До цього моменту я був готовий на компроміс. Але слово «позбутися» — ніби ножем по серцю. Вона не бачила в моєму друзі живу істоту, до якої я прив’язаний усією душею. Для неї він був сміттям, непотрібною річчю, джерелом дискомфорту.

— Якщо хтось і має піти, то це ти, — тихо сказав я. — Марко лишається. І крапка.

Соломія мовчала кілька секунд, потім, не кажучи ні слова, розвернулася й почала збирати речі. Вже за кілька годин від її присутності не залишилося й сліду.

Спочатку я відчував спустошення, але потім прийшло дивне полегшення. Я зрозумів: людина, яка вимагає знищити частину твого життя, не може справді кохати. Так, я міг би влаштувати все інакше — знайти компроміс, умовити лишитися. Але навіщо? Щоб потім ходити навшпиньки і боятися нової її «алергії»?

Я не шкодую. Іноді тварини виявляються відданішими за людей. Марко лежав поруч, коли я тієї ночі налив собі міцного чаю й просто дивився у вікно. Він муркотів, ніби казав: «Я з тобою. Усе буде добре».

І справді — буде. Життя не закінчується на одному коханні. Але якщо людина вимагає від тебе викреслити з життя того, хто був поруч у важку хвилину — це не кохання. Це егоїзм.

Зараз я знову живу удвох із Марком. Можливо, колись з’явиться людина, яка зрозуміє: моя родина — це не тільки я. Це й мій старий, мудрий, пухнастий друг.