Пробач мені, Катю…

**8 березня у щоденнику Степана**

Степан примружив око й одразу заплющився. Низьке березневе сонце цілилось у його обличчя, немов навмисне. Він заворушився на зім’ятій постелі, намагаючись сховатися від променів.

— Прокинувся, негіднику? — почув він голос дружини. — Розплющ очі, хочу подивитися в них. У всіх чоловіки як чоловіки — подарунки носять, квіти дарють. А ти вчора напився, як біс. Ти хоча б пам’ятаєш, яке сьогодні свято?

Степан відповз до стіни й наважився подивитися. Крізь вузькі щілини повік побачив Оксану. Вона стояла, грізно впираючи руки в боки.

— Я… яке? — щиро здивувався він.

— Восьме березня! Жіночий день. Мені треба святкувати, а ти квасишся. Очі б мої тебе не бачили. І не соромно? Думала, посидимо вдвох, вип’ємо. Донька гарного вина принесла — я сховала спеціально. А ти, паразит, знайшов і сам усіх обпив. Тобі горілки мало?

Не встиг він захиститися, як капці, пущені влучним кидком дружини, влупили йому в лоб.

— Ось тобі…
Від других він сховався під ковдрою. Дякувати Богу, більше не було. Висунув ніс:

— Оксанко, пробач. Клянусь, все виправлю… — Степан гикнув і спробував підвестися, але заплутався у простирадлі.

Дружина махнула на нього рукою й пішла на кухню. Звідти почувся лязг посуду. Коли вона так греміла — значило, дуже сердита, і сварка затягнеться.

Степан вирішив не лізти на рожен і втекти з дому, поки не пізно. Промайнув повз кухню до ванної, плеснув собі в обличчя холодної води й жадібно випив зі стакану. Вологою долонею пригладив рідке волосся. Оксана продовжувала грюкати тарілками.

Тихенько повернувся у кімнату, одягнувся й вийшов у передпокій. Надягаючи черевики, ледь не впав. З кухні визирнула Оксана:

— Куди збираєшся, горілчаник?

— Оксанко, я зараз… я швидко… — Степан зірвав куртку з вішалки й п’ятився до дверей.

— Ану стояти! — скрикнула вона, але він уже висковзнув і захлопнув двері.

— Тільки повернися, я тобі… — донеслося з-за дверей.
Степан не став слухати й побіг сходами вниз.

На вулиці палав сонячний день, з дахів дзюрчала вода, тут і там визирали островички асфальту. Назустріч йшли чоловіки з жовтими гілками мімози чи букетами тюльпанів.

— Добродію, котра година? — спитав Степан у прохожого з мімозою.

— Час краще бурячки нищити, — відповів той.

— То й воно… — пробурмотів Степан. Взагалі-то він хотів дізнатися, де купити квіти, але чомусь спитав про час.

— Пане, де квіточки берете? — звернувся він до молодого хлопця.

— Он там. — Той махнув рукою назад.

— Ага… — Степан пішов у вказаному напрямку й незабаром побачив жінку біля світлофора. Біля її ніг стояла коробка з пухнастими мімозами.

Він прискорив крок. Дуже хотілося купити квіти, щоб задобрити Оксану, а якщо пощастить — то й «свящТа йому також щиро посміхнулася, немов відчуваючи, що цього разу його наміри справді щирі.

Кінець.