Продамо дім, але маму заберемо до себе

**Хату продамо, а маму — до нас**

Олег сидів на кухні разом із дружиною Ольгою. Вона готувала — возилася з духовкою й беззупинно базікала. А він, збираючись на роботу, пив каву, дивився у вікно на сонце, що повільно піднімалося, і намагався виокремити головне з потоків слів своєї коханої.

— Олежку, ти мене слухаєш? — нігті Ольги різко впилися йому в плече.

— Ну, рідненька, звісно! — поспішно відповів Олег, намагаючись відсунути її руки. Та все ж, манікюр вона завжди робила якісний.

— Тоді що я тобі щойно сказала? — у її очах з’явилася холодна вимогливість.

Олег зітхнув.

— Ти знову почала про продаж хати.

— Так. А чому?

— Якщо ми перевеземо маму до нас, життя стане легшим. Не треба буде так дуже затягувати паски.

— Ти ж розумієш, що там, по суті, пусте місце? Нічого корисного для нас немає.

Навіщо їй там жити, якщо пенсії не вистачає навіть на комунальні? Чому ми маємо їй платити?

За що? — у голосі Ольги читалося зневага й обурення.

У її майже сорока роках, з чітким розумінням життя, це звучало майже зловісно.

Цей низький, трохи хрипкуватий голос іноді зачаровував…

Вже далеко не той солов’їний спів, ніжний і легкий, який був колись… Але все ж.

Олегу вже було за сорок. Та він звик робити так, як велить Ольга.

Зазвичай це не призводило до чогось поганого, швидше навпаки.

— Мама ж мусить десь жити, — мляво промовив Олег.

— Мусить. У нас. А хату продамо. І гроші отримаємо, і кредити закриємо.

Ще й своє становище покращимо.

І разом вести господарство веселіше буде, правда? — допитувалася Ольга.

Олег згідливо кивнув. Хоч його робота інженером у будівництві приносила непогані гроші, але від додаткового доходу хто ж відмовиться?

Тим більше, що хата колись була оформлена на нього. А платити за місце, де не живеш, йому не дуже хотілося.

— Ну то давай, завтра виставляй оголошення, мамі теж подзвони, скажи, нехай збирається.

Переїде до нас, а там уже й покупець знайдеться, — Ольга раптом посміхнулася, показавши зуби, ніби хижачка, що знайшла здобич.

***

Марія почала день як завжди. Сонце вже давно піднялося, а літня жінка тільки-но прокинулася. Вийшла в сад, щоб провідати дерева.

Раптом задзвонив старий кнопковий Nokia у кишені штанів.

Нові технології Марія визнавати не хотіла. Навіть такі прості речі, як пояснення, які кнопки натискати на пральній машинці, Олегу доводилося повторювати не раз.

А тут, за містом, була благодать. Тут вона ніби застигла в часі, і нічого складного не існувало.

Такі звичні серцю журнали, сусіди. Пенсія в шістдесят п’ять. Здавалося, життя вдалося.

Та коли вона почула в трубці голос сина, серце стиснулося.

— Привіт, мамо. Слухай, ми з Ольгою порадилися й вирішили, що час продавати твою хату.

— Що?! — Марія вийшла на ґанок і, важко дихаючи, сіла на лавку.

— А чого ти не задоволена? Ми вирішили, що немає сенсу тобі там прозябати, краще житимеш з нами. На ці гроші хоч своє становище виправимо.

— Пропонуєш жити з вами? Я вам не заваджу? — запитала Марія.

— Мамо! Ну що ти! Не завадиш, ми тобі виділимо кімнату, що завгодно.

Житимемо як слід, однією великою родиною. І тобі легше буде, не доведеться так економити пенсію. Самі плюси.

Марія почала нервово кусати губи. Та син не збавляв темпу.

— Я вже виклав оголошення. Тож збирайся, завтра субота, я приїду за речами й за тобою.

Багато не бери, не хочеться витрачати час на переїзди.

Так зовсім нове життя почало маячити перед Марією. Син майже одразу скинув трубку, зайнята людина.

А вона залишилася сидіти на лавці, роздумуючи. Вони давно домовилися з Олегом про оплату рахунків.

Так, пенсія в неї дуже скромна, але як вона могла припустити, що він використає це як аргумент і просто поставить перед фактом?

Вибору їй не залишили, тому доведеться підкоритися.

Стогнучи й зітхаючи, погладжуючи хворі плечі, вона повернулася в будинок, думаючи про сад із плодовими деревами, у який вклала стільки сил…

І тепер його вона більше ніколи не побачить!

***

Ольга скривилася.

— Ну ви, Маріє Іванівно, це щось. Я ж казала, не треба такі юшки варити. Вся кухня пропахла.

Невістка з роздратованим виглядом різко відкрила вікно, щоб провітрити.

Марія на кілька секунд завмерла в нерозумінні.

— А як же мені бути? Я не звикла до того, як ви готуєте й їсте, — відповіла вона. — Мені потрібно щось поживніше.

— Ну то варіть нормальну їжу. Знаєте, пасту, гарний соус, ще щось таке.

Щоб і ми могли їсти, і гості залишалися задоволеними, — Ольга обернулася зі своєю звичною хижацькою посмішкою.

— Це ти мені пропонуєш готувати на цілу компанію?

— Чому ж? Хоч тільМарія витерла сльози, підвелася з лавки й твердо вирішила: вона повернеться до своєї хати, навіть якщо для цього доведеться боротися до кінця.