Пророцтво майбутнього

— Ну що ти надулась? Побачиш, тобі сподобається. Море, пляж, сонечко… — казала Ірина, тривожно шукаючи погляд доньки.

Але Яся уперто дивилася у вікно, за яким простягалися безкраї поля та низькі виноградники. Поряд із залізницею бігла автотраса, по ній мчали яскраві машини, що з поїзда здавалися іграшковими.

У далечині то виринав, то зникав силует гір у мрійливій ранковій імлі. Від сліпучого сонця боліли очі. Яся в сотий раз перевірила телефон і з досадою кинула його на сидіння.

«Ох, ці муки першого кохання», — зітхнула про себе Ірина, а вголос промовила:

— Мабуть, немає зв’язку. Ось приїдемо…

— Мам, годі, — мляво відповіла Яся і знову повернулася до вікна.

— Дім Наталі стоїть на пагорбі, з вікон море видно. Іноді його навіть чути. А садок який! А повітря! — не вгавала Ірина. — За кілька годин сама все побачиш.

— Тільки не кажи, що в неї є син, — Яся сердито глянула на матір.

— Є. Але нерідний. У Наталі своїх дітей нема. Вона виростила чужу дитину. Він у іншому місті, університет закінчує. Зараз сесія, навряд чи побачиш його.

— Ти казала, що вона твоя подруга. А як ви познайомилися, якщо вона живе на півдні, а ти в Київській області? — зацікавилася Яся.

— О, це цікава історія. Хочеш — розповім.

Яся ледь знизала плечима, не відводячи погляду від монотонного краєвиду.

***

Ми з Наталею жили на сусідніх вулицях, разом у школі вчилися. Не сказати б, що вона була красунею, але волосся у неї було незвичайне — світло-русяве, кучеряве, на сонці виблискувало, як золото.

На вулиці на неї всі озиралися. Мені здавалося, що трохи цієї уваги дістається й мені. Перед випускними ми з класом каталися на катері, а потім гуляли у парку. Там вона і познайомилася з хлопцем — і відразу закохалася. Бачилися ми рідше, я не хотіла заважати. А коли зустрічалися, вона тільки про нього й говорила.

Мріяла стати акторкою, хотіла вступати до театрального у Києві. Але так закохалася, що пішла в політех, де вчився її Олег, щоб не розлучатися. А я — до університету.

Зустрінемося — наговоритися не можемо. Через рік Олег зробив їй пропозицію напередодні сесії. Якою щасливою вона тоді виглядала!

Разом з її мамою ми пішли вибирати весільну сукню. Переміряли все. На Наталі будь-яка сиділа ідеально — бери й купуй. Ще й фату підібрали. Вона наполягла купити і мені блакитну сукню, як свідковій. Ох, і втомилися ж ми тоді! Голова йшла обертом. Маму з пакетами відправили додому на таксі, а ми з Наталею вирішили пройтися набережною. Погода в кінці травня стояла літня.

Ідемо — на Наталю всі оглядаються. Красуня незрівнянна. А вона й не помічала цих поглядів. Їли морозиво, базікали про весілля, сміялися.

Назустріч нам йшли дві циганки. Чіплялися до перехожих. Коли порівнялися, одна, повніша, перегородила нам шлях і звернулася до Наталі:

— Ой, красунечко, давай погадаю. Усе пророчу, що тебе чекає, — солодким голосом співала вона.

Друга циганка стояла осторонь. Негарна, худа, плоска. Чорні очі дивилися похмуро, а зуби такі великі, що рот не закривався. Я тоді подумала, що вона схожа на кобилу. Потім Наталя сказала, що їй теж так здалося.

— Я сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла Наталя й облизнула морозиво у стаканчику.

Ми хотіли обійти циганку, але вона раптом схопила Наталю за зап’ястя, піднесла долоню до очей, похитала головою й цокнула язиком.

— Весілля тебе чекає, золота.

— Це й без вас знаю, — Наталя спробувала вирвати руку, та циганка тримала міцно.

— Не треба нам ворожити. Грошей у нас все одно нема, — вступилася я за подругу.

— Радісна вість коштує грошей, а лихо даром дається, — промовила циганка загадково, і у мене мурашки побігли по спині.

А сама дивиться на Наталю, немов гіпнотизує. Молодша в стороні посміхається. Або мені так здалося через її роззявлений рот.

— Не слухай її, Наталю, ходімо, — знову потягнула я подругу.

— Любиш сильно, та щастя буде недовгим. Під час весілля впадеш з коня, хворітимеш довго. Вилікуєш біль біля моря. Заміж більше не підеш. Але знайдеш щастя в синові, — говорила циганка, не кліпаючи.

Потім відпустила руку й пішла. Молодша кинула на нас похмурий погляд і побігла доганяти. Ми йшли мовчки, радісний настрій розвіявся. У вухах дзвеніли слова.

— Наталю, ти що, повірила їй? Ти ж не збираєшся в білій сукні сідати на старого коня, на якому дітей катають? Ми на машинах поїдемо до ЗАГСу. Вона твою долоню секунду дивилася — нічого не могла побачити, — намагалася я розвеселити подругу.

— І справді. На якогось коня я не збираюся сідати, — сказала Наталя, ніби прокинувшись.

— Вона наговори— Отож, нехай вони самі пишуть свою історію, — тихо сказала Ірина, дивлячись, як Яся й Данило сміються біля хвиль.