Прозріння душі

**Прозріння**

— Олеженьку… — Увійшовши до кімнати, Соломія тримала руки за спиною. Її очі сяяли, ніби в них застрягли крихти сонця.

Олег посміхнувся, чекаючи на приємну звістку чи подарунок.

— Що там у тебе? — Він навіть сів на краєчку дивану. — Не муч, показуй.

— Ось… — Вона простягнула долоню. Щось лежало на ній. Олег ще не розгледів, але посмішка вже згасала.

— Що це? — Він відхилився назад, ніби уникаючи цього «сюрпризу».

— Подивись! — Соломія підійшла ближче. — Я вагітна! — не витримала вона. Голос дрижав від щастя.

«Вагітна», — повторив про себе Олег, і його обличчя стало кам’яним. Він дивився на Соломію з жахом, ніби перед ним стояла не вона, а чужинка.

Її усмішка згасла, наче світло в театрі перед виставою. Вона стиснула в долоні тест, опустила руку.

— Ти не радий? — тепер голос тремтів від сліз.

— Сольо, ми ж домовились чекати, — різко сказав Олег. — Ти перестала пити таблетки?

— Забула раз, а потім… — Вона сіла поруч, але він одсунувся, наче боявся заразитися.

— Про що ти думала? Нічого не спати, годувати, пеленати? Ти ж сама ще дитина. — Він схопився, заходив по кімнаті.

— Давай обговоримо…

— Я не буду робити аборт. Він уже є. Це буде хлопчик, схожий на тебе, — промовила Соломія.

Оледенілий, Олег глянув на неї. Вона плакала.

— Сольо, — обійняв її, притягнув до себе. «Треба бути м’яким, переконати…»

Вона зірвалась, наче почула його думки.

— Я. Не. Буду. Робити. Аборт.

— Я просто збентежився. Пробач. — Він посадив її на коліна, гладив по спині. — Дурненька моя. Я ж тебе люблю.

— Правда, радий?

— Звісно, — відповів він, думаючи: «Ще дев’ять місяців… Все може статися».

Час минув. Соломія змінилась: зблідла, нудилась від м’яса, лежала вдень. Раніше вони ходили в кіно, на зустрічі з друзями. Тепер вона відмовлялась навіть від дня народження Богдана.

— Іди сам, — буркнула, відвернувшись до стіни.

Олег напився, вернувся пізно. Дома — та сама поза, той самий холод.

Потім ріс живіт. Вона скиглила, відмовляла йому, сварилась.

— Коли весілля? — спитала мати. — Хоч із животом можна розписатись.

— Надокучило! — Він вийшов, зайшов у бар.

Тієї ночі вона розбудила його.

— Олю, мені погано…

Таксі, лікарня. Акушерка відібрала сумку, захлопнула двері перед носом.

— Соломіє! — Вона не оглянулась.

Чотири години потому народився хлопчик. Олег у шоці поїхав до мами.

— Вітаю, тату. Тепер купуй усі дитячі речі.

Вечором він сидів у кав’ярні з друзями.

— А що святкуємо? — ззаду голос. М’які долоні на плечах.

— Наталко? — він обернувся.

— Вітаю, батько! — сміялись друзі.

Потім — провал. Прокинувся в незнайомій кімнаті.

— Ти у мене, — Наталка сіла на ліжко. — Скучила.

— Чому я голий?

— Люди сплять без одягу, — усміхнулась вона.

Він одягнувся, вийшов.

Через три дні забрав Соломію з пологового. Хлопчик верещав, не втихав. Нічні годівлі, втома.

Одного разу Наталка зустріла його біля офісу.

— Виглядаєш жахливо. Сімейне щастя?

Він заснув у неї вперше за місяці.

— Дякую, Сольо, — сказав вранці.

— Я Наталка.

Він приходив знов. Одного разу прокинувся серед ночі. Тиша. Поруч дихала Наталка.

— Можу пожити в тебе?

— Живи.

Потім — пробка. Дитячий майданчик. Батько підкидав дитину, та сміялась. Жінка поруч нагадувала Соломію.

— Наталко, а чому ти не хочеш дітей? — раптом спитав він.

Вона вдарила по керму.

— Чому? Тому що не можу. Після одного аборту… А тобі бог дав сина. Чому вона, а не я?!

— Вибач… — Він вийшов, побіг додому.

Купив білого ведмедика на кіоску. Третій поверх. Дзвінок.

Двері відчинились. Соломія — високий пучок, повніші щоки. В кімнаті син з кубиками.

— Це тобі. — Він підкинув хлопчика. Той засміявся.

— Обережно! — скрикнула вона.

— Не бійся. Мій батько теж так підкидав мене… — Він притисну сина. — Вийдеш за мене?

Соломія дивилась то на сина, то на нього. В очах — блиск сліз.