— Привезли новеньку: замазану і вшивану, фу!

— Чула, нову дівчинку привезли… Така замацкана! І ще й кажуть, що з вошами! Ай! — Леся зморщила носика, — Звідки вони тільки таких беруть, Марина Олексіївна?

— Та беруть звідусіль, Лесю… Там, де діти мамам не потрібні…

— Ну, не знаю… Вони якісь… Неприємні чи що…

— Це ти неприємна, Лесю! — тітка Марина насупилася, — І взагалі, навіщо ти прийшла працювати в дитячий будинок? Ти що, думала, що це рай на землі? Це дитячий будинок, Лесю! Не клуб ваш і навіть не дискотека! Дитячий будинок! Розумієш?

— Розумію, — Леся надула губи, — І якщо вже хочете знати, то я тут не по власному бажанню! Мені практику треба пройти, а якщо не пройду, то батько допомагати не буде! Так і сказав!

— Ось як! — тітка Марина усміхнулася, — На перевиховання тебе відправили… Ну, що ж… Хорошої тобі практики, Лесю… Але знаєш, що… Якщо сюди тебе тато влаштував, то маєш справу з найзапущенішими дітками, а це, скажу тобі, зовсім не легко!

— З якими запущеними? — Леся налякано подивилася на тітку Марину.

— З тим далі дізнаєшся…

Як і передбачала тітка Марина, Лесю призначили до групи новоприбулих і доручили, по можливості, соціалізувати дітей.

Це завдання лякало Лесю, але вона знала, що відступити не зможе, тому що батько її не підтримає…

Діти в групі були всі як один. Дикі, покинуті та нещасні.

Деякі навіть говорити добре не вміли, соромилися й ховалися, зате при вигляді їжі перетворювалися на маленьких дикунів і готові були за зайвий шматок хліба розірвати на частини.

Можливо, це спочатку найбільше лякало Лесю, але, на її власний подив, вона доволі швидко до цього звикла й більше цьому не дивувалася.

Якщо ставленням дітлахів до їжі Леся навчилася звикати, то до того, що діти були дуже налякані й, найімовірніше, не раз жорстоко биті, вона звикнути не могла.

Як психолог вона намагалася розмовляти з дітьми, але це було нелегко.

Вони всі без винятку боялися.

Тільки з часом, напевно, через тижні два вони почали потроху відкриватися та розповідати Лесі історії зі свого життя.

Історії, від яких кров холоне…

Найбільше Лесю зачепила історія шестирічної Соломії.

Дівчинка, як виявилося, зовсім не знала дитинства.

Ляльки та інші іграшки вона побачила вперше тільки в дитячому будинку. Фрукти спочатку не знала як їсти й рішуче відмовлялася від них, а от фломастери Соломія навпаки довго намагалася спробувати на смак, а на тілі дівчинки було дуже багато шрамів, та звідки вони Соломія не розповідала, але потроху, поступово Лесі вдалося розговорити дівчинку.

Виявилося, що всі травми Соломії завдавала рідна мати, причому робила це систематично…

Леся так перейнялася історією Соломії, що не помітила, як стала ходити на роботу з радістю.

Їй більше не були огидні ці діти, навпаки, тепер вона відчувала до них прив’язаність та велике співчуття. Кожного з них їй хотілося обійняти, втішити, показати, що вони комусь потрібні.

Що вони в цьому світі зовсім не зайві… Скоро стало відомо, що матір Соломії позбавили батьківських прав і дівчинка тепер йде на всиновлення, і треба сказати, що батьки для неї знайшлися доволі швидко.

Леся поговорила з ними, розповіла про Соломію, а головною її рекомендацією була — любов.

Тільки безмежна любов могла розтопити серденько цієї маленької дівчинки…

У той день, коли Соломію забрали з дитячого дому, Леся несподівано для себе, розплакалася.

— Дивись! — говорила тітка Марина, гладячи Лесю по голові, — А ти-то, дівчино, людиною стала! А я думала, не проб’є тебе ніщо, а тут дивись… Маленька покинута…

А Леся все плакала й ніяк не могла зупинитися. Після практики Леся повернулася до того ж дитячого дому і цим неабияк здивувала як свого батька так і своїх колег, але їй було байдуже.

Вона відчувала, що ця робота є її покликанням і як показав час, так і було.

Ще багато разів Лесі доводилося слухати страшні історії від дітей, не раз плакати разом з ними, але щодня, попри все, вона йшла на роботу.

Йшла, знаючи, що знову комусь допоможе, а це було безцінним.

Щонайменше для самої Лесі.