Привіт, моя дорога!

**Щоденниковий запис**

Таксуючий автомобіль тихо шелестів шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі. Водій похилого віку не поспішав, рухаючись знайомими вуличками міста, час від часу поглядаючи у дзеркало на своїх пасажирів.

Молода жінка тримала на руках дитину, мабуть, піврічного віку. Його трохи збентежила адреса, яку назвали клієнти — дитячий будинок.

Батьки виглядали щасливою парою: він — високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних сил, вона… просто гарна молода жінка з великими блакитними очима та світлим волоссям, що розсипалось по плечах.

— Валерку, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.

— Пам’ятаю, Соломійко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.

Військовий вийшов і, не зважаючи на вітер, пішов до крамниці. Водій провів його поглядом і спитав:

— Чоловік?

— Чоловік, — щасливо усміхнулась вона, поправляючи шапочку на дитині.

— Дитя у вас гарне, і ви самі — ніби все гаразд. Та чого ж до дитбудинку? — з докором запитав він.

Молода мама спершу не зрозуміла питання, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розкрилися від жаху.

— Жах… Що ви подумали?!

— Та так собі… Хто його знає… Нині часи такі, — потім, вже добріше подивившись на неї, додав: — Та все ж, чого до дитбудинку?

— Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій чоловік — Валерій, чотири роки там же жив.

— У Ганни Степанівни? — водій широко посміхнувся, — Ось воно що! Значить, ви з поїзда — і відразу до неї? Молодці!

— А ви її знаєте? — жінка зацікавлено подивилася на нього.

— Та хто ж її не знає!

Водій збирався розповісти більше, але двері таксі відчинилися, і в салон впорхнув розкішний букет троянд у руках військового.

— Соломія, дивись, яке диво є в нашому місті! — із гордістю усміхнувся він.

— Валю! — зраділа Соломія, — Та ти навіть мені таких троянд не дарував!

— Не ображайся, — виправдовувався Валерій, — кажу ж, такі квіти тільки тут! А коли ми востаннє були тут разом?

— Разом?.. Вдвох — одинадцять років тому…

…

Ганна Степанівна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутавшись у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка, так лагідно обіймала плечі, що розставатися з нею не хотілося навіть тут.

Випала вільна хвилина: старші діти в школі, у молодших — тихий час. У дитбудинку непривично тихо, лише на кухні дзвенять посудом — готують обід для вихованців.

Вона перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Обличча дітей, хлопчиків і дівчаток, юнаків… Кожного вона пам’ятала на ім’я і навіть дорослих чоловіків та жінок називала, як у дитинстві — Сашко, Мишко, Оленка…

Ось — Соломія Шевченко, тепер уже Коваленко. Доброї душі чоловік, Богдан Іванович, усиновив її, якщо пам’ятаю, п’ятнадцять років тому…

А ось — Валюся. Де ж ти, Валюся? Закінчив суворівське училище, вступив до льотного. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв бути ветеринаром, як Олексій Володимирович. Льоша — теж великий шматок серця забрав, бешкетник, але не дарма, не дарма…

Приглушені кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:

— Заходьте! — О Боже! Розкішний букет троянд! А хто ж за ним?…

— Валю! Валю мій рідний! — Букет впав на підлогу, — Де ж ти пропадав так довго?!

— Ганно Степанівно, ну що ви… Ось же я. Не писав — ну, не завжди виходило… Я не сам. Ось — моя дружина. І дочка — Ганнуся…

— Соломія… Соломійко! Невже це ти? Візьми дитину, Валю! Дайте ми обіймемося…

Коли перші емоції вляглися, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину поклали на диванчик, а самі сіли за стіл.

— Як же ви, дітки, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці… Богдан Іванович розповідав про вас, дуже тепло відгукувався, Валю.

— Я Соломії слово дав, Ганно Степанівно. А я слово тримаю!

— Колись я це вже чула, — добродушно засміялася вона. — Соломійко, а у тебе як склалося?

— Щасливо! — По її обличчю було видно, що вона не бреше. — Закінчила мед, разом із Іваном та Ярославом, моїми братами. А ви знаєте, вони мене нікому не дадуть у обиду. Тепер я — педіатр, як тато. А з Валериком ми завжди були поруч, навіть коли далеко… А ось наша дочка, Ганнуся — навіть не обговорювали імені.

— Ну, здравствуй, Ганнусю, — Ганна Степанівна нахилилася над сплячою дитиною, — дай Боже тобі щастя. А дідусь уже бачив онуку?

— Поки що ні, ми відразу до вас… — винувато усміхнулася Соломія.

— Подзвоніть йому від мене, попередьте, а то серце в Богдана й Марії від радості розірветься, — Ганна Степанівна зВони вийшли ввечері, пообіцявши Ганні Степанівні та дітям зайти ще раз перед від’їздом і бувати щоразу, коли опинятимуться у місті.