Connect with us

З життя

Ранок мами: Новий день о 5:30

Published

on

Мамине ранкове свято о п’ятій тридцять

Минулої суботи ми з чоловіком, Іваном, прокинулись о п’ятій ранку, ніби нас хтось облив крижаною водою. А все через мою рідну матір, Марію Остапівну, яка двадцять років працювала за кордоном — у Чехії та Угорщині, а тепер, вже вдома, перетворилася на яскраве сонечко, що світить нам у вічі посеред ночі! У той час, коли звичайні люди мріють про сон та вихідний, ми з Іваном метушимося по хаті, бо мама вирішила, що ранок — ідеальна пора для великого прибирання, вареників і розмов за життя. Я її люблю, звісно, але іноді так хочеться закутатися в ковдру й удати, що не чую її бадьорого: «Оленко, вставай, день починається!»

Моя мати — жінка-вихор. Двадцять років вона працювала на чужині, щоб поставити нас з братом на ноги. Поки ми росли, вона мила підлоги у чеських кав’ярнях, доглядала угорських бабусь, надсилала нам гроші на одяг та навчання. Я завжди нею пишалася, хоч і сумувала страшенно. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою прокидатися з першими півнями та енергією, якої вистачило б на цілий полк. Ми з Іваном запросили її жити з нами, у нашому будинку, щоб вона нарешті відпочила. Але відпочинок для Марії Остапівни — це, мабуть, казка. Вона спочиває тільки тоді, коли спить, а спить вона, здається, кілька хвилин на добу.

Тієї суботи я мріяла виспатися. Тиждень був важким, і я хотіла полежати, випити кави в тиші, подивитися фільм. Але о п’ятій ранку почула, як на кухні щось дзвеніло, а потім материн голос: «Оленко, Ваню, гей! Тісто вже підходить, треба ліпити!» Я розплющила око, глянула на Івана — він лежав, зарившись у подушку, і стогнав: «Олю, твоя мати нас з’їсть…» Я прошепотіла: «Терпи, це ж моя мама.» Але всередині вже готувалася до нового маминого шторму.

Ми зійшли вниз, а там — справжнісінький майдан. Мама, у вишитому фартушку, місила тісто, на плитці кипів борщ, а на столі чекала начинка з грибами. «Мамо, — кажу, — може, пізніше? Хіба не можна вечеряти ці вареники?» А вона, навіть не підводячи голови: «Оленко, ранок — золота година! Поки ви спите, життя йде повз!» Життя? О п’ятій? Іван, намагаючись бути тактовним, запропонував: «Маріє Остапівно, можу я каву зварити?» Але мама лише махнула рукою: «Кава почекає, Ваню, вмієш гриби чистити?» Мій бідний чоловік, який у житті гриби тільки в супермаркеті бачив, покірно взяв ножа.

Я люблю мамину енергію, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на поле битви. За годину ми з нею начистили кошик грибів, зліпили другу партію вареників і посмажили цибулю, бо «борщ без зажарки — то не борщ». Іван спробував втекти під приводом «подивитись новини», але мама його зупинила: «Ваню, винеси сміття, бо Оленка не встигне!» Я глянула на чоловіка зі співчуттям — він явно жалкував, що не лишився в ліжку.

Поки ми працювали, мама розповідала історії з-за кордону. Як вчила чеську, щоб лаятися з хазяїном, як у Угорщині пекла паляниці для сусідів, як сумувала за нами. Я слухала й відчувала тепло, але водночас думала: «Мамо, ну чому тобі не можна поспати хоча б до сьомої?» Я спробувала натякнути: «Може, наступної суботи поспимо довше?» Але вона лише засміялася: «Оленко, у сьому ранку вже обід готувати треба!» Обід? Та ми ще й сніданок не з’їли!

Опівдні кухня сяяла, вареники співали у каструлі, борщ запашнів, а ми з Іваном були схожі на тих, хто тільки-но вибрався з бійки. Мама ж, свіжа, як ранкова роса, поставила перед нами миски й оголосила: «Ось, діти, так треба жити! Їжте, поки гаряче.» Ми їли, і я не могла не визнати: борщ був божественним. Іван прошепотів: «Олю, твоя мати — динамо, але готує — як свята.» Я всміхнулася, але глибоко в серці розуміла: мама така, бо все життя боролася, працювала, виживала. І тепер хоче, щоб ми жили так само — на повну, навіть якщо це починається о п’ятій ранку.

Я поділилася з подругою, пожалілася на материні підйоми. Вона сміялася: «Олю, це ж твій скарб! Потерпи, вона вас навчає жити.» Навчає? Може. Але я все одно мрію про суботу, коли ми з Іваном прокинемося в тиші, без маминого «вставайте, сонце вже встало». Я навіть запропонувала компроміс: «Мамо, може, у неділю ліпимо вареники, а суботу спимо?» Вона лише похитала головою: «Оленко, у неділю ми на город картоплю садитимемо!» Садитимемо? Іван, почувши це, ледь не поперхнувся чаєм.

Тепер я вчусь балансувати між любов’ю до матері й бажанням зберегти розум. Вона — моє сонце, моя героїня, але іноді це сонце пече надто сильно. Я вдячна їй за все, що вона для нас зробила, і за борщ, іЯ зітхнула, взяла чергову порцію вареників і подумала, що може колись я теж прокидатимусь о п’ятій ранку з такою ж радістю, як моя мама.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять − дванадцять =

Також цікаво:

HE1 годину ago

המזל”ט של בן אדר

ים התיכון היה אפור בשקיעה כשרונית כהן יצאה מהמונית ליד מלון דיוויד אינטרקונטיננטל בתל אביב, והבטיחה לעצמה שהערב הזה יחתום...

CZ4 години ago

Dva roky do penze – a zlatý retrívr, co nejde od hrobu

Jana Veselá stála v kuchyni jejich řadovky v Ostravě-Porubě a krájela papriku na večeři, když Zdeněk přišel s novinou, která...

CZ4 години ago

Pán Dvořák a křídy, které rozdělily dům

Svítání na Žarošické bylo šedé a vlhké, a první věc, kterou jsem to ráno ucítil, nebyla vůně kávy, ale podrážka...

CZ4 години ago

Orel u modré misky mi vrátil bratra, kterého jsem myslel, že jsem ztratil

Jmenuju se Radek, je mi sedmnáct a ještě loni v červenci jsem skoro nemluvil s nikým kromě mámy. Tohle je...

CZ4 години ago

Zvonek, který si Hanka pořídila sama

Je mi 74 a žiju sama v třípokojovém bytě v Olomouci, čtvrté patro, balkon na Riegrovu ulici. Můj muž Miloslav...

CZ4 години ago

Zeť platí za pokoj, který obýval zadarmo

Jsem Radek, mám třicet osm a bydlím v Pardubicích, kde vedu malou autoservisní dílnu po otci. S Petrou, mou ženou,...

CZ5 години ago

Sunset Ridge, čtyřicet let a medový koláč po babičce Rozálii

Jedenáct let si moje tchyně našla způsob, jak mě srazit na kolena při každých svátcích, narozeninách i nedělní večeři –...

HE14 години ago

מאה שמונים אלף שקל על חוזה שלא שווה את החותמת שלו

היא גלית שגיא, ארבעים ואחת, מנהלת כספים בחברת סטארט-אפ ברחוב רוטשילד בתל אביב. הוא רועי אשכנזי, הבעלים השותף של חדר...