Риба, що змінила все: історія сімейного розслідування

**Щоденниковий запис: істина, запечена у тріски**

Повернувшись з роботи, втомлений, але задоволений, Ярослав відчув запах із кухні. Він зазирнув туди, потер долоні:

— М-м, як смачно пахне! Що готуєш, Марічко?

— Вирішила запекти рибу, — спокійно відповіла дружина.

Але перш ніж він встиг запитати, які саме приправи вона додала, з кімнати почулися дивні звуки. Ярослав насторожився:

— Це знову сусіди?

— Ні, не сусіди. У дальній кімнаті на тебе чекає сюрприз, — з загадковою усмішкою промовила Марія.

— Який ще сюрприз? — здивувався він.

— Піди подивись сам.

Ярослав повільно пройшов коридором, обережно відчинив двері — і зціпенів. У кріслі, ніби так і треба, сиділа його мати — Наталя Степанівна.

Вона з’явилася біля дверей без попередження. Марія, подумавши, що це доставка, відчинила.

— Натале Степанівно, вітаю. Чому не попередили? Раптом нас би не було вдома…

— Ярослав працює, а ти вдома. Я сама дійду, ще не інвалідка. Де моя кімната?

— Покрокуйте поки сюди, потім вирішимо.

— У вас три кімнати, а ти не можеш одразу визначити? І як це він не знав?

— Він сам не був у курсі. Ви йому не казали?

— Навіщо? Я не в гості. Я тепер житиму у вас.

Марія стрималася, хоч і відчувала, як усе всередині стискається. Їй треба було закінчити роботу, і вона попросила свекруху трохи почекати. Та з єхидством оглянулася, кинувши напосідок:

— У холодильнику пусто…

— Зараз привезуть доставку.

Коли кур’єр приніс пакети, Марія швидко зібрала простий обід: нарізала сир, ковбасу, хліб, заварила чай.

— Може, хочете каші, сирників?

— Не турбуйся. Якщо щось — сама приготую.

Марія кивнула і пішла. За півгодини, коли роботу було здано, вона повернулася на кухню і почула, що свекруха «опанувала» кімнату біля ванної — ту саму, де Ярослав проводив ночі за комп’ютером. Та вже встигла заявити:

— Безлад, бруд, посуд. Він хоча б сам прибирає?

— Він працює, тут відпочиває.

— Працює? Іграшки в нього тут. Ти вдома сидиш, продукти через інтернет замовляєш. А він, бідолаха, і вдень, і вночі має працювати.

Марія мовчки стримувалася. Занадто багато гіркоти накопичилося, але зараз був не час. Вона згадала недавню розмову з матір’ю, коли скаржилася на чоловіка та його захоплення:

— Ну хоча б не гуляє. Грає тихо. — заспокоювала мати.

— А коли діти будуть?

— Не награвся в дитинстві…

І справді. Усі гроші, що мати дала на квартиру, Ярослав витратив на дорогу техніку. Дитяча мрія, сказав він тоді. Та все ж квартира виявилася записана на Марію, завдяки внеску її батьків.

Після обіду Наталя Степанівна заснула у своїй «новій» кімнаті. Ярослав встиг повернутися з роботи, почув хропіння й здивувався:

— Це що, сусіди?

— Ні, твоя мама. Заходь, поговори.

Матір прокинулася якраз вчасно. Без вітань, одразу:

— Я тепер на пенсії. Планую подорожувати, а між поїздками жити у вас. Квартиру збираюся продати, гроші ж тобі віддала. Значить, у мене тут теж є метри.

— Мам, ти серйозно? Ми цю кімнату хотіли дитячу зробити. Марія буде проти.

— Тоді повертай мені гроші. Усе по справедливості.

— Я й так щомісяця тобі переказую. У нас сім’я.

— Сім’я? Марія вдома сидить. Ти працюй один. Несіть документи. Сподіваюся, все оформили, як треба?

Марія мовчки пішла, повернулася з папкою.

— Ось документи. Квартира записана на мене. Гроші вклали мої батьки.

— А мої?

— Витрачені. На твоєму улюбленому синові. На його «дитинство».

Ярослав підвівся, провинувато подивився:

— Пробач, мам. Але я тоді так про це мріяв. А тепер — награвся. Більше не хочу.

— Так! — спалахнула Марія. — А якщо не припиниш — я подаю на розлучення. І поїдеш до мами, до своїх іграшок.

— Маріє, не треба! Я все продам. Обіцяю. Ходімо вечеряти. Сьогодні — без комп’ютера.

За вечерею свекруха мовчала, насуплювалася.

— Я, значить, ніхто тут? А розраховувала жити, як господиня.

— Ви — мати мого чоловіка. Але у нас — своя сім’я. І я не збираюся все робити за вашим наказом.

— Ярославе, ти під каблуком!

— Краще під каблуком улюбленої дружини, ніж під маминим контролем. Ти все життя вирішувала за мене. А тепер годі. Я виріс.

Наталя мовчки підвелася, взяла сумку:

— Викличте мені таксі. Я поїду. А ти ще згадаєш про мене…

Ярослав мовчки провів матір до машини. Повернувшись, сів за стіл:

— Я буду і рибу, і м’ясо. Усе одразу. Я дуже голодний.

— А щодо ігор — ти справді серйозно?

— Так. Усе продам. Нам знадобляться гроші на дітей. Тепер я готовий. А з мамою — як-небудь розберемося. Головне, щоб ти була поруч.

Марія зітхнула, а в серці закралося тепле відчуття, наче важкий камінь нарешті впав з душі.