Садиба на краю безмежжя

Хата на краю болота

Оля стояла посеред зарослого подвір’я, по пояс у лопухах і кропиві, і дивилася на похилену хатину з облупленою табличкою: «с. Мохове, вул. Лугова, 1». Повітря пахло болотом, мокрою деревиною і… спогадами.

У дитинстві вона кожне літо проводила тут у бабусі Галини — суворої жінки зі срібною косою та голосом, що лунав аж за річку. Та пекла пироги з ожиною, варила трав’яний чай, уміла ворожити на воску і шептати від бородавок. «Тут лісові духи живуть, — казала бабуся. — Лише якщо з добром прийшов — не чіпатимуть». Оля тоді вірила.

Тепер їй тридцять один. І вона знову тут. Після десяти років життя з Ігорем, який пішов до молодої фітнес-інструкторки, і офісної роботи, що вичавила її, як цитрину, Оля раптом зрозуміла: якщо не повернути зараз, буде пізно. І вона повернула. Прямо на ґрунтовку.

Хата дісталася від бабусі. Мати хотіла продати її за копійки сусідові-мисливцю, але Оля відмовилася. Сказала: сама розбереться. «Знову свої примхи», — кинула мати.

Перший день Оля просто мила підлогу. З дерев’яних дошок стікала чорно-зелена брудь, наче десятиліття втоми змивалися у відро. Потім відчистила піч, зітряла пил з ікон, повідганяла мишей. Вночі заснула, закутавшись у старує бабусину ковдру. Їй снилася хата — тепла, жива. Ніби бабуся пригорнула її й прошепотіла: «Не бійся. Твій корінь тут».

На третій тиждень у Мохове приїхала «делегація»: мати, тітка Надя та двоюрідний брат Вітя.

«Ми тут подумали, — почала мати, оглядаючи ґанок з виразом огиди. — Якщо бабуся на всіх одна, то й хату треба поділити».

«Так-так, — піддав Вітя, ковзаючи носком кросівки по порогу. — Тут можна базу мисливську зробити. Я вже поцікавився».

Оля витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.

«Ласкаво просимо. Але бази тут не буде. Бабуся оформила хату на мене за життя. Заповіт у нотаріуса».

«Олю, не гарячись! — підвищила голос тітка. — Ти ж у нас дівчина самотня, а Вітя — сім’янин! Йому потрібніше!»

«У Віті, якщо не помиляюся, три кредити та аліменти. Це його проблеми. А хата — моя. І крапка».

«Та подивись на неї! — закипіла мати. — Живе тут, як та болотна відьма, а на рідню руку підносить!»

«Руку підносили ви, коли мене в дитинстві за пиріг без дозволу відлупцювали, — сухо відповіла Оля. — А тепер, якщо не важко, покиньте мою територію».

Родичі пішли, гучно тупцюючи. Вітя, від’їжджаючи, навмисне вдарив бампером об калітку.

Тієї ночі, коли Оля вже збиралася спати, під підлогою…, скрипнули дошки — ніби хтось невидимий крокував у підполлі, наче сама болотна тиша приходила перевірити, чи справді Оля варта цього дому.