Секрети смачних котлет

**Про котлети**

Не знаю, як у інших самотніх жінок, а до мене завжди лізе всяка нечисть. Вчора вночі, наприклад, лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася котлет, страждаю з усіх сил, короче.

Чую з-за шафи хтось почав нишком вити. Голосок тоненький, жалюгідний.

Блохи, чи що? думаю. У Львові писала, що цілісінька епідемія цих бліх. Невже й до Чернігова добралися? Втомилися, мабуть.

Десять хвилин потому «блохи» перестали вити й почали шкрябати чимось по підлозі.

Зараз встану та вдару лопатищем, збрехала я.

Та й звідки ж узятися силам після тарілки котлет? Не дай Боже ночі схотіти у туалет доведеться котитися.

Не треба лопатищем, чемно попросили «блохи».

Ба, говорячі, подумала я крізь котлети. Значить, не блохи. Значить, це сусід з розуму зїхав. Хоча, з іншого боку, хто зараз не зїхав? Ну окрім мене. Мені й зїжджати нізвідки, а от інші мучаються.

Раптом «блохи» припинили шкрябати, і в півтемряві до мене почав підкрадатися хтось кудлатий та довгий. Зір у мене не ахти, тож я мружилася, намагаючись зрозуміти три речі: чи не виявилися котлети ідеальним снодійним, і я вже давно сплю? Це три вуха чи три роги? Звідки у нас у підїзді такий високий неврахований сусід? Усіх високих я одразу записую у блокнот у мене колекція.

Василь Генадійович? спробувала впізнати незнайомця.

Холодно, відповіла вежа й одразу вдарилася лобом у люстру. Ойойой!

То хто ж?

Дід Пихто, захихикав довгач, простягнув до мене довжелезні чорні лапи й сказав: «Уууууу!»

Я на Гуральню теж чорним лаком фарбувалася. У вас гель-лак, чи свої?

Свої, образився довгач.

Незручно, мабуть, з такими пазурами в носі копатися.

Я не розумію! Тобі взагалі не страшно?

Тут він наблизив свою страшну пику майже впритул, і виявилося, що в нього таки три вуха два з боків, а третє дивне, на скроні, схоже на величезну шишку.

Мені книжку на цьому тижні здавати, а написала лише три сторінки. Ще й іпотека, ще й розлучення. Я доросла жінка, вибач. Лякай мене птозом, бринжами.

У нас кажуть, що ти й у пять років не верещала. Одного горщиком вдарила у нього й досі голова в інший бік дивиться.

Навіщо тоді приперся?

Затишно в тебе.

Це через котлети. Хочеш?

Хочу.

Тоді сам біжи, мені не встати.

Страшнопикий гість метнувся чорною тінню на кухню й повернувся з чаєм (налитим у мою улюблену чашку!), котлетами й бутербродами. А в зубах яблуко стискав прямо як я, тільки волосся густіше.

Угощайся? простягнув він мені тарілку.

Га?

Питаю, чи будеш? Бери, я багато взяв.

Із задоволенням, але вже не влізе.

А на вигляд така містка жінка, як удав у окулярах.

Дякую за комплімент. Лягай поруч.

Я посунулася, і ми трохи полежали разом. Було добре. Ніч, чавкання, запах котлет. Ще щоб для душі й тіла?

Може, до сусідки на третій поверх зійдеш? Вона старенька, їй багато не треба.

Вчора в неї був. Вона в мене табуреткою кинула.

О, так звідки шишка.

Ага.

І ще півгодини ми лежали, зітхаючи кожен про своє.

Може, запишуся до них? Здорово ж ось так шастати по чужих хатах і жувати дарові котлети. Хіба що на голову треба щось міцне. Каструлю, наприклад

*Вивчений урок: ніколи не їж занадто багато котлет перед сном а то й дивовижне, й смішне стає наче справжнє.*