Щастя в дотик!

Щастя на долоні

Оксана дивилася на себе у дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі. Така вже вроджена некрасуня. Лише волосся радувало — чорне, густе. Вона носила довгу чубку аж до самих очей.

— Ти в батька. А він був гарний, інакше я б не закохалася. — Заспокоювала мама. — Підростеш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звичайно.

Батька Оксана не пам’ятала. Він пішов від них, коли їй не було й двох років. Пам’ятала дядька Івана — веселого балагура з червоним обличчям. Він підкидав її до стелі і сміявся. Завжди приходив до них з цукерками або якоюсь дешевою іграшкою. Оксана любила залазити йому на коліна і вдихати його запах. Мама казала, що це пахне дорогими цигарками і коньяком. Вона здавалася щасливою поруч із ним.

Коли Оксана підросла, запитала маму, чому вони не одружилися.

— Він був одружений. Мав сина. — У голосі мами навіть через роки відчувалася туга.

Потім з’явився дядько Гриць. Але його Оксана вигнала сама. Він пахв носками й бензином, був невисоким, худим, з картоплеподібним носом. Завжди приходив з пляшкою вина або горілки й шоколадкою.

— Яка вечеря без вина? Для настрою, — говорив він, бачачи незадоволений погляд дванадцятирічної Оксани.

Спочатку мама пила мало, потім звикла. Сама купувала пляшку до вечері. Якщо дядька Гриця не було, плакала на кухні. Оксана розуміла: так далі не може бути.

Одного разу, коли мами не було вдома, вона підійшла до дядька Гриця й різко сказала:

— Дядьку Грицю, ви ж одружений?

Він зніяковів.

— А ти звідки знаєш?

— Ідіть до дружини. Зараз же.

— Ти що собі дозволяєш, дурнесю? Я до твоєї матері прийшов, не до тебе.

— Тобто й до мене. А ви мені не подобаєтесь. Або йдете, або я все розкажу вашій дружині.

Не знати, чи злякався він, але більше його не бачили.

Мама плакала, пила, чекала.

— Годі. Якщо не перестанеш, я піду з дому, чуєш? — Оксана відібрала пляшку й вилила у раковину.

Мама ридала, звинувачувала доньку, що та зруйнувала її особисте життя. Але пити перестала.

Після школи Оксана вступила до педагогічного інституту.

— З твоєю зовнішністю — саме те, — одного разу зі злобою сказала мати.

Із Дмитром Оксана познайомилася на «Студентській весні». Він одразу почав за нею доглядати. Було легко, цікаво, надійно. Він не поспішав, не намагався поцілувати. Вона звикла, що він завжди поруч.

На другому курсі він зніяковіло запропонував їй руку.

— Ще рано. Ми студенти, як житимемо? — відповіла вона.

— Даремно. З такою зовнішністю важко знайти чоловіка. Не будь дурною, — зітхала мама.

І Оксана погодилася. Після скромного весілля вони оселилися в Дмитра, у маленькій квартирі з тісною кухнею й тонкими стінами.

Нічого не подібалось. Вона не могла розслабитися, знаючи, що за стінкою спить його мати.

Грошей не вистачало. Дмитро влаштувався охоронцем, працював дві ночі через дві. Вона мріяла поїхати після інституту до Києва, але він відмовився: не хотів залишати мати.

Якось Оксану відправили на конференцію до Львова. Вона раділа відпочинку від уроків, чоловіка, тісноти. Серед усіх виділявся красень Андрій. Жінки при його появі випрямлялися, посміхалися. Оксана сміялася.

Одного разу, не дочекавшись перерви, вона вийшла з зали. Андрій підійшов.

— Нудно, так? Підемо краще містом.

Вона погодилася. У квітні Львів був капризним: то сонячний, то дощить.

— Львівська погода, як жіночий настрій, — жартував Андрій.

На конференцію вони того дня не повернулися. У машині все й сталося. Ніч вона провела в нього.

Після конференції вона затрималася. Подзвонила додому, сказала, що захворіла.

— Кидай цей ад. Що тебе там тримає? — умовляв Андрій.

Він теж був одружений, але розвівся.

— Чому я? — питала Оксана.

— Ти незвичайна. Решта — як під копійку.

— Не можу просто взяти й кинути. Але подумаю.

Дорогою додому вона думала про його пропозицію. Повернувшись, одразу ж жалкувала. Дмитро мовчав, був стриманим.

Тієї ночі вона шепотіла:

— Я не можу більше так. Ми стали, як брат і сестра. У нас ніколи не буде свого.

— Я знав, що ця розмова колись буде, — спокійно сказав він.

Наступного дня вона взяла відпустку й поїхала до Львова. Але жити з Андрієм було інакше. Їй бракувало Дмитра.

Однієї ночі задзвонив телефон.

— Мама? Що сталося?

— Утекла? Чогось подібного я й чекала. Ти вся в батька.

— Ти подзвонила серед ночі, щоб сказати про гени?

— Не могла. Дмитро в лікарні. На склад напали бандити. Він натиснув тривожну, але в нОксана бігла до лікарні, і тільки тоді зрозуміла, що справжнє щастя завжди було поруч — у вірності, простій турботі та теплі тих, хто любить по-справжньому.