Щоб майбутнє стало яскравішим

Знову Настя прокинулася від голосної лайки на кухнімама з татом, як завжди, сварилися, а ще їхні друзі, що прийшли ввечері. У свої девять років дівчинка не бачила нічого доброго в житті. Вона думала, що буває таке життя, де батьки люблять своїх дітей, але вона не знала, як це.

Натягнувши своє старе, давно не пране плаття, Настя тихенько прокралася повз кухню, боячись, що її помітять. Але батькам було не до неї. На підлозі валялися порожні пляшки, усі за столом були пяні.

“Швидше втекти, не хочу чути цю лайку”,думала вона.

Вона вибігла з хати в двір і сховалася за старою лазнеюце було її місце. Тут тихо, не чути криків. Вона часто сиділа тут, обхопивши коліна й згорнувшись у клубочок.

Страшенно хотілося їсти, вона навіть заплакала, розмазуючи сльози по обличчю. Скільки себе памятала Настя, її батьки завжди пили. Сварки, крики, биття посудуось що вона бачила.

Зараз було літо, тепло, і вона могла тікати з дому. А коли було холодно, приходила зі школи, сідала за уроки й, почувши скандал, ховалася у кутку своєї маленької кімнатки, чекаючи, поки затихне галас. Вона бояласяіноді батько піднімав на неї руку.

Час йшов, а в її житті нічого не змінювалося. Їжі вдома завжди було мало. Настя звикла їсти мало, була дуже хубою. Особливо важко стало цього літа. Якщо раніше вона ще бачила маму тверезою, то тепер усе було гірше.

Бабусь та дідусів у Насті не було. Її батько вирішився в дитбудинку, а бабуся померла, коли дівчинка ще зявилася на світ. Сусіди жаліли її, дівчата в школі ділилися з нею пиріжками.

Сьогодні вона знову сиділа за лазнею, всхлипувала й мріяла:

«Може, скоро мама з татом перестануть сваритися. Як же я хочу, щоб завтра було іншим щоб настало щось краще».

Заспокоїлася, підняла голову й побачила на сусідській груші за парканом дозрілі груші. Вони були невеликі, але де-які з рожевого боку. Вона дивилася на них завороженотак хотілося їсти.

«Ось би зірвати грушу Але що, якщо мене помітять? Вважатимуть за злодійку».

Довго думала Настя, а потім помітила прогнилу дошку в паркані. Просунула голову, потім і сама пролізла. Підійшла до дерева й усміхнуласяна землі лежали впалі груші. Швидко схопила одну, відкусила. Нічого смачнішого вона не куштувала.

Не помітила, як до неї підійшла господиня ділянкиЛідія Яківна. Висока, з коротким темним волоссям, у темних штанях і вишневій футболці. Вона бачила дівчинку раніше, знала, що в неї пяні батьки.

Привіт, дівчинко,тихо сказала вона.

Настя здригнулася й стиснулася.

Прпривіт,ледве промовила вона.

Як тебе звати?присіла Лідія Яківна.

Настя.

Зрозуміло, Настю. Ти, мабуть, голодна. Ходімо до мене, якраз збираюся чай з варенням пити.Вона посміхнулася.Можеш називати мене тітонькою Лідою.

Настя не могла повірити. Вона йшла за сусідкою, оглядаючи чистий, затишний дімнічого подібного вона ніколи не бачила.

Ось, умйся, вимий руки, а потім сідай за стіл.

На столі стояли чашки, печиво, цукерки, варення, бутерброди. Настя їла, не піднімаючи голови.

Лідії Яківні було її шкода. Вона прожила хороше життябула робота, чоловік, друзі але дітей не дано. Тепер, дивлячись на Настю, її серце стискалося.

А де твої батьки? Чому ти ховалася?обережно запитала вона.

Настя махнула рукою у бік свого дому.

Вони не самі,її очі знову заповнилися сльозами.

Можеш приходити до мене, коли захочеш,сказала Лідія Яківна.Хоча б що дня.

Так почалася їхня дружба. Пять днів поспіль Настя приходила до сусідки. Вони разом їли, спілкувалися. Вдень Лідія Яківна купила їй нову сукню, годувала пирогами. Вперше у житті Настя відчула тепло.

Але одного разу дівчинка не прийшла. День, другий

«Щось не так»,підумала Лідія Яківна і пішла до їхнього двору.

Де Настя?різко запитала вона.

Забрали,буркнула мати.

Опека забрала,додав батько.А тобі що?

Лідія Яківна пішла, серце стиснулося. Вона знайшла свою колишню колегу, Інну, і розпитала про дитбудинок.

Я хочу взяти Настю,сказала вона директорці.

Тієї ж днини вона приїхала за дівчинкою. Настя, побачивши її, кинулася до неї з криком:

Мамо! Ти приїхала!

Вони обійнялися.

Так, Настю. Тепер ми завжди разом.

Настя бігла до автобуса, радіючи. Вона була щасливаадже тепер у неї є мама.