Сімейне свято під ялинкою: традиції, які об’єднують

— Та вже й Олесь Іванович, — промовила Соломія до чоловіка, замішуючи олів’є.

— Звідки знаєш? — здивувався Дмитро.

— Дивись, навіть Даринку не зміг підняти, щоб зірку на ялину повісити. А раніше ж… — Соломія зітхнула.

— Татусь у мене ще міцний, як дуб! Може, просто втомився трохи, — відповів Дмитро.

— Ні, Дмитре, вік бере своє. Тепер ти будеш їздити за продуктами раз на тиждень, і не сперечайся, — Соломія поправила косу й взяла миску з салатом. — Ходімо до столу.

Олесь Іванович усе чув. Зупинився біля вимикача у ванній — і ненароком почув розмову сина з невісткою.

Перед Новим роком у родині Бойків завжди збиралися в батьківському домі. Ніхто не міг пропустити цю традицію. Найстарший син приїхав першим. Невістка допомагала готувати стіл, а онуки в вітальні, сміючись, прикрашали ялину.

Олесь Іванович пустив воду й сів на край ванни.

*”Все вірно сказала Соломія. Пішов на пенсію — і одразу відчув, ніби став непотрібним. І вже нічого не хочеться, нічого не радує. Наче все життя зупинилося.”*

— Олесю Івановичу, все добре? — тихо запитала Соломія, підійшовши до дверей.

— Так-так, зараз вийду, — відповів старий.

За дверима вже нетерпляче підстрибував маленький Тарасик.

— Заходь, малий! — Дід пропустив онука.

За святковим столом Олесь Іванович був задумливим. Відсторонено піднімав келих, коли говорили тости, ледве ковтаючи вино.

— Тату, чого такий сумний? Свято ж, треба веселитися! Чи може, погано почуваєшся? — спитав Дмитро, коли вже збирався йти. У передпокої Соломія штовхнула чоловіка, мов натякаючи на щось.

— Ні, все добре, сину. Привозите онуків на канікули? Чи кудись плануєте поїхати? — спробував посміхнутися батько.

— У нас ремонт, Олесю Івановичу, нікуди не поїдемо. Вам теж треба відпочити, а дітей відвеземо до моєї мами, вже домовилися, — втрутилася Соломія.

— Ну що ж, коли так, то й свати мають порадісти онукам, — зітхнув Олесь.

Соломія щось шепнула чоловікові.

— До неділі заїду, продуктів привезу, — сказав Дмитро і вийшов.

Мати розвела руками:

— Які ще продукти? Магазин поруч, овочів повно. Якщо що, тато сходить.

— Нащо йому ходити, Ганно Василівно? Дмитро все привезе. Без ліфта на п’ятий поверх тягати важке — не треба, ви відпочивайте, — наполягала Соломія.

Коли син із родиною пішов, мати ще довго бурчала:

— Отак от, онуків забрали, у магазин ходити заважають… Що вона знову вигадала?

— Соломія добра, Ганно. Дбає про нас, не накручуй себе, — сказав Олесь.

— Нам же не сто років, щоб так опікати! Неначе списали нас з рахунків. І онуків тепер не дають.

— Потім привезуть. Ти ж чула — до сватів поїдуть.

Мати замовкла.

*”А може, вона просто несправедлива до Соломії? Вона частіше заходить, завжди допомагає, завжди посміхається. А друга невістка лише на обіди заходить — та ще й соління забирає. А про зятя й казати нічого…”*

— Чого ти такий засмучений, Олесю? — звернулася до чоловіка Ганна.

— Втомився трохи, — відмахнувся він.

— Ага, зрозуміло. Відпочинь тоді, я телевізор увімкну, — сказала вона.

Ганна Василівна пішла на кухню, перекладати помитий Соломією посуд.

А Олесь Іванович лежав на дивані, думав, думав…

*”Не вийшло з онукою зірку повісити, а влітку на дачу приїдуть — як я її підніматиму, щоб яблуко зірвати? Вона ж така маленька… Сила вже не та.”*

І тоді Олесь Іванович вирішив: до літа він має повернути форму. Не як у молодості, але щоб старшого онука легко підняти.

І він взявся за себе. Щодня багато ходив, знайшЗ кожним днем Олесь Іванович ставав сильнішим, а коли літом Даринка знову попросила зірвати яблуко, він легко підняв онучку — і в її очах побачив те саме захоплення, що колись світило в очах його власних дітей.