Собака-Пригодник

— Барбосе, йди сюди швидше! — Вискочивши з машини, Тарас кинувся до пса, що лежав біля узбіччя.

Але Барбос не підвівся, не замахав хвостом… Тараса пройняло жахливе усвідомлення — пес помер. «Як я скажу про це мамі?!» — думав він, схилившись над тілом улюбленця, а сльози самотніми краплинами падали на його сиву морду.

***

Старий пес Марії Іванівни з першої ж зустрічі не взлюбив її невістку Олену. Він гарчав, коли вона проходила повз, і нервово стукав хвостом по дерев’яному ґанку. Олена його боїлась і тихо ненавиділа.

— Оце монстр марний… Якби моя воля — давно б його відправили на спочинок! — шипіла вона, показуючи на Барбоса.

— Оленко, ну що ти! Може, йому твій парфум не до вподоби, а може, тупіт каблуків дратує! Він уже старий, а старі пси, як і старі люди, бувають з примхами… — заспокоював дружину Тарас.

А Марія Іванівна лише сумно похитувала головою: от видумала. Якби ця витончена пані знала, яким Барбос був колись… Він приніс у їхнє життя більше добра, ніж Олена.

***

Марія Іванівна намагалася не втручатися у життя сина. Навіть коли він познайомив її з Оленою, не заперечила. Хоча серце підказувало — щось у цій дівчині було не так. Усмішка як з журналу, але без тепла. І коли Тарас запитав:

— Мам, ну як тобі Оленка? Красуня?

Марія Іванівна відповіла тихо:

— Ти для себе дружину обираєш… Головне, щоб тобі з нею добре було. А я вас можу лише благословити…

Потім міцно обняла сина і поцілувала в скроню.

Після весілля молодята оселилися в Олениній квартирі, яка дісталася їй у спадок. Тарас тепер рідко навідувався до матері в село, хоча і сумував. Олена не любила їздити туди: їй більше до душі були міські розваги. Але цього літа вона раптом захотіла «екотуризму».

— У інтернеті пишуть, що сільське повітря лікує нерви! І взагалі — це зараз тренд. Але у відомі місця їхати — занадто дорого… Тому я й згадала про твоє село! — говорила вона, збираючи чемодани.

Тарас зрадів — він давно не бачив рідний дім. Якщо для цього треба стати модним екотуристом — будь ласка!

Марія Іванівна зустріла їх радісно.

— Нарешті! Тут не гірше, ніж у ваших Туреччинах чи Єгиптах!

— Ну, це ви трохи перебарщиваєте… — провадила Олена. — До речі, Маріє Іванівно, у вас є тварини? Справжній сільський туризм — це повне занурення в автентичний побут.

Свекруха не зрозуміла, куди саме Олена хоче «зануритися», але відповіла:

— Є Барбос, і десяток курей. Була коза, та ось минулого року її не стало…

Олена з огидою глянула на пса, що лежав на сонячному ґанку, і скривилася.

— Я мала на увазі корисну тварину! А не цього собачого діда. Справа чесно кажучи, я здивована, що він ще живий.

— А ось у мене великий город… Роботи — не пропаде! Можеш занурюватися, скільки душі забажає! — поспішно додала Марія Іванівна.

— Завтра почнемо, мамо, — запевнив Тарас. — І я допоможу: дрова порубаю, паркан підправлю… А зараз — час на відпочинок.

Він узяв чемодани і поніс у хату. Олена йшла за ним, провалюючись на шпильках у землю і лаючись під ніс. На ґанку Барбос підвів сиву голову і загарчав. Олена скрикнула і сховалася за чоловіка.

— Ну що, Барбосю, образився, що тебе не вважають корисним? — заговорив Тарас, гладячи пса по голові. — Та вона ж не зі зла…

Пес замахав хвостом, радіючи господареві, якого знав із дитинства.

***

Вранці Марія Іванівна повела невістку оглядати господарство.

— Ось курник, ось яблуні, ось порічки… А ось і город. Вже пора пОлена зідхнула, глянувши на город, і вперше відчула, що, можливо, ця стара хата, цей пес і навіть ці прокляті бур’яни щось для неї значать — але було вже пізно.