Солодкий смак примирення

— Оленко, клянусь, якщо цей Петро Іванович ще раз постукає у стелю, я подаму на нього до суду за цькування! — Андрій, стоячи у передпокої, люто витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злости, а футболка промокла від поту, попри прохолодний вечір. Барвінок, провинувато виляючи хвостом, жував гумову качку біля дверей.

— Андрію, тихіше, діти сплять, — Олена, сидячи на дивані з в’язанням, втомлено потерла скроні. Її спиці зупинились, а на колінах лежала недов’язана дитяча шапка. — І не до суду, це занадто. Він просто… прискіпується. Я поговорю з ним, спробую пояснити.

— Пояснити? — Андрій шпурнув ганчірку у відро, його очі блиснули. — Він учора у під’їзді кричав, що Барвінок «смердить» і «псує його квіти»! Оленко, наш пес навіть до клумб не підходить!

— Знаю, знаю, — Олена відклала в’язання, її голос був м’яким, але напруженим. — Але він сусід, Андрію. Якщо почнемо війну, життя не буде. Я спеку пиріг, спробую задобрити.

Андрій хмикнув, дивлячись на Барвінка, який упустив качку і тепер лизав підлогу.

— Пиріг? — він похитав головою. — Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу до управління, я за себе не ручаюсь.

Олена та Андрій, молода пара з двома дітьми — восьмирічним Денисом і шестирічною Софійкою — жили в цьому п’ятиповерховому будинку вже п’ять років. Завівши Барвінка, вони мріяли про веселі прогулянки та дитячий сміх, але педантичний сусід зверху, Петро Іванович, оголосив цуценяти війну. Тепер їхній під’їзд став ареною сусідських розборок, а будинок пахнув не лише собачою шерстю, а й претензіями.

—

Все почалося через тиждень після появи Барвінка. Олена, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що гербери у кадках біля під’їзду, які Петро Іванович поливав з маніакальною точністю, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері у двері постукали. На порозі стояв Петро Іванович — худий, у випрасуваній сорочці, з блокнотом і ручкою, як слідчий на завданні.

— Олено Михайлівно, це ваш пес мої гербери розтоптав? — його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. — Я три роки їх вирощував, а тепер клумба у бруді!

— Петре Івановичу, вибачте, — Олена зніяковіла, тримаючи Барвінка за нашийник. — Але він завжди на повідку, ми за ним стежимо. Може, це хтось інший?

— Інший? — Петро Іванович примружився, щось записуючи у блокнот. — У під’їзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви кажете «інший»! Приберіть собаку, інакше я до управління напишу!

Олена вимушено посміхнулась, зачиняючи двері. Барвінок, не розуміючи, потявся носом у її коліна. Ввечері вона розповіла про це Андрієві, який чистив картоплю на кухні.

— Він що, з глузду з’їхав? — Андрій кинув ножа, його обличчя почервоніло. — Барвінок навіть у під’їзді не гавкає! Треба з ним поговорити, Оленко, без церемоній.

— Не треба, — Олена похитала головою, помішуючи суп. — Він самотній, прискіпується від нудьги. Спробую його задобрити, спеку пиріг.

—

Наступного дня Олена спекла яблучний пиріг з корицею і постукала до Петра Івановича. Двері відчинилися, і її встромив запах меблевого лаку та стерильний порядок: ані пилинки, ані зайвої речі, лише кадки з фіалками на підвіконні, старий радіоприймач і ідеально застелена канапка.

— Петре Івановичу, я пиріг принесла, — Олена посміхнулась, подаючи згорток, загорнутий у фольгу. — Можна поговорити про Барвінка? Він не винний у квітах, ми за ним стежимо.

— Пиріг? — Петро Іванович примружився, але взяв згорток, понюхавши його, як детектив. — ХитрПетро Іванович хитро посміхнувся, взявши пиріг, і з того дня голуби на його підвіконні стали єдиною проблемою, а Барвінок і діти грали у дворі, не боячись скарг.