Сорок два роки мовчання про футбол

Мені сімдесят два, і я вперше в житті призналася, що ненавиджу програму "Наші гроші".

Звучить смішно. Але для мене й Тараса це прозвучало як землетрус — після сорока двох років шлюбу, після трьох дітей і шести онуків, після тисяч вечорів на одному дивані в нашій квартирі на Клочківській у Харкові.

Ми одружилися в сімдесят восьмому. Тарас працював інженером на заводі, я — вчителькою фізики в сорок другій школі. Вечорами, як усі, вечеряли о пів на восьму, він мив посуд, я витирала стіл, і потім — диван, плед, телевізор. Це була наша нерухома традиція, майже релігійний обряд.

І в цьому обряді Тарас завжди тримав пульт.

Йому подобаються політичні ток-шоу, де кричать одне на одного п'ять голів у квадратиках, документалки про Другу світову, футбол — і ще передачі про тюнінг старих "Жигулів", яких я взагалі не розумію, навіщо хтось витрачає на це три години життя. Я казала: "Дивись що хочеш, мені байдуже". І бралася за в'язання, або гортала стрічку в телефоні, іноді щось бурмотіла на кшталт "ой, знову цей заб'є" — щоб він думав, ніби я теж дивлюся.

Я не вважала себе слабкою жінкою. У школі я сперечалася з завучем, вдома вирішувала, куди їдемо на відпустку і які шпалери клеїти в спальні. Але от у справі телевізора я віддала територію без бою ще десь у дев'яностих — і забула про це на тридцять років.

Тріщина з'явилася минулої осені. Донька порадила мені серіал — турецький, про сім'ю аптекарів, зовсім не мій жанр, але я подивилася перші дві серії, коли Тараса не було вдома, і потонула в цьому з головою. Того вечора, коли до фіналу залишалося хвилин п'ятнадцять, прийшов він, сів поруч і за три хвилини запитав, чи можна перемкнути на новини — саме мали давати прогноз погоди перед його зміною на дачу.

Я вимкнула серіал. Без слова.

І от що мене зачепило найбільше — не сам факт, а те, що він навіть не помітив, що я щось дивилася. Для нього телевізор працював просто як фон, як шум холодильника, поки я сиділа поруч.

Через місяць ми купили другий телевізор — маленький, "Самсунг" за сім тисяч гривень, у кімнату, де раніше жив наш син, поки не переїхав до Києва. Купували начебто для Тараса — щоб він міг дивитися матчі, коли я приймаю подруг на чай. Але одного вівторка я взяла свою чашку каркаде і пішла туди сама.

Причинила двері, сіла в старе синове крісло з продавленим сидінням, і вперше за багато років подивилася серіал до кінця, не пропускаючи жодної репліки. Коли вийшла — Тарас спав на дивані, з пультом на грудях і недопитим чаєм, що встиг охолонути.

Наступного вечора повторилося. І ще раз.

Місяць минув чудово. Я подивилася три сезони, документалку про Софію Ротару і навіть кулінарне шоу, де готують борщ сорока різними способами. Ніхто не коментував мені під вухо, чому суддя не бачить офсайду.

А потім якось під час недільного обіду в моєї сестри онук запитав нас: "Бабо, а ви взагалі ще разом дивитеся щось?" — і всі за столом якось затихли, а я зрозуміла, що не пам'ятаю, коли ми з Тарасом останній раз сиділи поруч більше двадцяти хвилин.

Увечері він сам заговорив першим.

— Ти на мене ображена?

— Ні.

— Просто ти вже ніколи не сідаєш зі мною.

Я нагадала йому, скільки років сиділа поруч, дивлячись передачі, які мені зовсім не цікаві. Він здивувався по-справжньому — щиро вважав, що мені подобаються ці тюнінговані "Жигулі" й ток-шоу з криками.

— Ти ж ніколи не казала, що ні, — відповів він.

І це було правдою. Тарас поставив свою чашку на стіл і якусь хвилину дивився не на мене, а на порожній екран. Я роками копичила образу за те, чого сама не озвучила жодного разу, чекаючи, що він якимось дивом здогадається, поки сама щоразу відповідала "мені байдуже".

Ми посварилися того вечора — не гучно, але довго. Я закинула йому, що він ніколи не питав. Він закинув мені, що я вдавала. І ніхто з нас не був повністю правий.

Наступного дня ми домовилися про річ настільки просту, що соромно було не додуматися до неї років двадцять тому. Дві доби на тиждень обираю я, дві — Тарас, а хто не хоче дивитися чуже — йде в іншу кімнату без образ і драм. По п'ятницях шукаємо щось спільне.

У перший мій вечір я поставила старий український фільм, який Тарас назвав "нудьгою для пенсіонерок". Через півгодини це вже він просив мене зробити тихіше, бо пропустив важливу репліку. А наступного тижня я подивилась разом з ним документалку про історію харківського "Металіста" — і, на власний подив, мені сподобалося.

Річ не в тому, що тепер у нас однакові смаки. Річ у тому, що вперше за сорок два роки ми обидва точно знаємо, які вони.

Минулої суботи ми сиділи на кухні, я діставала з холодильника вареники, і Тарас сказав: "А давай сьогодні я подивлюся твій серіал — той, з аптекарями, з початку". Я витерла руки об фартух, дістала пульт від маленького телевізора — того самого, купленого для футболу, — і понесла його в зал.