Спадок

**Спадщина**

У великій старій хаті панував незвичайний рух. Дверний дзвінок дзижчав щоразу, коли хтось із рідні заходив усередину. Ось на порозі з’явився огрядний чоловік у дорогому костюмі, піджак якого напружено стягувався на випинаючомуся животі.

Бліда, нічим не примітна жінка кисло посміхнулась йому, а чоловік із дивана підвівся назустріч.

– Степане! Думав, ти не приїдеш. – Чоловіки стиснули один одному руки. – Сідай, розказуй, як життя.

Жінка невдоволено відсунулась у кінець дивана, звільняючи місце для братів.

«Невже дружина Івана? Скільки дівчат у нього було, а одружився на такій…» – Степан не знайшов слів.

Дзвінок знову дзижчав. Усі троє повернули голови до дверей. Чекали лише на того, хто ось-ось мав з’явитись. У дверях стояв високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому джемпері, який підкреслював білизну сорочки.

Борис сухо привітався, оглянув кімнату й сів у пошарпане крісло в кутку.

«Ох який франт з нього виробився», – подумав Степан.
Він відразу впізнав брата, хоч не бачив його років тридцять. Ось і зібрались разом три брати, троє спадкоємців. Злетіли як круки на падаль. Степан сподівався, що окрім нього ніхто не приїде, а Борис – вже точно.

Усі троє отримали запрошення приїхати, щоб попрощатись з Ганною Іванівною. Так і було написано: «щоб попрощатись». І, на всяк випадок, вказана адреса – якщо забули.

Степан давно жив у іншому місті з родиною. Хороша посада, хата, машина, дві доньки, одна вже й онука подарувала. Йому, якось так вийшло, не дуже потрібна була тіткина спадщина. Приїхав так, з цікавості.

Колись хата здавалась йому величезною. Він боявся темних кутків, масивного годинника та важкої меблівки.

Коли батько впав з будівельних риштувань і розбився, мати почорніла від горя. Як виростить трьох синів сама? Іванові й п’яти ще не було. Жили важко. Одного дня приїхав старший брат матері, про якого діти й не чули до того дня, і запропонував забрати хлопчиків, хоча б двох старших.

У нього з дружиною не було дітей. Мати очухається – забере. Брат дав їй грошей і забрав хлопців із собою. Але мати від горя запила й незабаром померла.

Тітка Ганна виявилась суворою й холодною. Годувала, вдягала хлопців, намагалась їх полюбити. Старший Степан швидко зрозумів – це шанс вибитись у люди. Усім силився дядькові й його дружині.

А ось середній Борис замкнувся, не хотів ладнати стосунки з новими родичами. Після школи не пішов до інституту, на відміну від Степана. Повернувся у рідне місто, у батьківську хату. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядько спершу надсилав йому гроші, але Борис повертав їх із записом: «Не потрібно».

Степан на останньому курсі одружився й переїхав до родини дружини у Львів. Молодший Іван ріс ледарем, жив на широку ногу. У сім’ї не без біса, як то кажуть.

«Хата потребує ремонту. Потім можна вигідно продати. А меблі вже такі не роблять – радянський антикваріат. Масивна, міцна. У вітрині стоїть богемський хрусталь. І гроші на вкладах, напевно, є. Хоча могло все згоріти у дев’яності й нульові…» Степан злякався, що занадто захопився майбутнім.

Мріючи, він час від часу поглядав на Бориса. Той сидів байдужий, схрестивши ноги. Іван шепотівся з дружиною, теж поглядаючи на братів. «Борис – відступник, у дядька й тітки був у немилості. Іван свою частку прогуляє…» Степан вважав себе найгіднішим тіткиної спадщини.

Хату їм відчиняла симпатична дівчина. Напевно, тітчина сидільниця. Щойно Степан подумав про неї, як у кімнату заїхав візок, у якому сиділа стара. Голова схилилась на груди, ноги вкривав товстий плед.

Дівчина поставила візок так, щоб стара могла бачити всіх. На її тлі вона виглядала ще молодшою. Для братів поява живої родички стала несподіванкою.

Степан намагався прикинути, скільки їй років. Виходило – за вісімдесят. І чому він вирішив, що вона померла? У телеграмі так і було написано – «попрощатися». Тому він і подумав, що вона вмерла.

Степан з цікавістю й якимось страхом роздивляв тітку: зморшкувате, у плямах обличчя, сірі волосся, що стирчали на всі боки. Здеформовані артритом руки з випинаючимися венами лежали на підлокітникахБорис, стоячи біля вікна на дачі, усміхнувся, коли побачив Веру, що йшла до нього доріжкою — і зрозумів, що, можливо, справжня спадщина — це не старовинні меблі чи гроші, а люди, яких ми знаходимо там, де їх найменш очікуємо.